Василь Масютин - Царівна Нефрета

Бособр, якому так несподівано перервали його розгін красномовства, дивився здивований.

А Мері, що давно вже не бачила чоловіка в такому настрою, трохи затривожилась.

– Я дякую вам за приємність, яку ви нам зробили своїми оповіданнями, – говорив Райт, що хотів загладити свій нечемний тон, але мимоволі здригнувся, коли стиснув охлялу і спітнілу руку француза, – дякую вам, але навіть ваш блискучий талант не може відтворити чогось, що в такій формі ніколи не існувало…

– Ти образив його, – сказала Мері, коли поет відійшов.

Вона спитала, коли він має намір від’їхати, але дістала ухильну відповідь. Показала йому газету зі звісткою, що здоров’я Стакена погіршилося. Райт спитав, яку дату має газета, почав рахувати в думці і всміхався.

– Чому ти всміхаєшся? – підскочила Мері.

– Я думав про Стакена.

– Осоружний тип!

Райт відчував, що Стакен не має наміру перестати його переслідувати. Навіть до Єгипту доходили часописи зі звістками про Стакена. За якийсь час прийшов навіть лист з його тремким письмом. Тепер уже було ясно, що він недужий. Лист нагадував маячню у пропасниці: там повторялись старі благання, щоб вірний учень не сходив з дороги правди. Були там речення гіероґліфами, слова сильно підкреслені, позакручувані знаки. Старий таки поважно занедужав. У Райта заворушилось легке співчування. Але сильніше промовив дух протесту, який прокидався в нього завсіди при розмові з учителем. Як він вічно влізав у його думки і почування!…

Коли Райт зустрів директора, цей висловив йому своє спочування: «Чую, що ваш професор – Стакен – поважно хворий…» З тону видко було ясно, що директор уже забув гостру виміну думок щодо розкопування гробів. Він почав розмовляти про нові знахідки лорда Кернервона і, не вдаючися в їх оцінку, зазначив, що Райт може дістати свою частину. Був там гріб якоїсь царівни, це не має великого значіння. Інша річ порушити гріб самого фараона. Він як директор ужиє всіх своїх впливів, щоб не дозволити на дальшу працю. Частинно вже йому це вдалося, бо лорд був приневолений перервати свої розкопи. Інша справа, що можна уже сумніватися, чи йому вдасться багато з того, що знайшов, щасливо зберегти.

– Здається, ви не маєте навіть окремого дозволу на розкопи? – спитав директор Райта, глянувши скоса.

Але Райт саме мав дозвіл: ще напередодні Кернервон видав йому відповідне письмо. Тепер, переконавшись, що директор стоїть таки на своєму і не гадає відступити, він виїхав іще того самого дня на поле з розкопами, не рахуючись ні трохи з бажаннями своєї жінки.

Над вечір приїхав до Люксору і попрямував просто до гробів. Вартівники сиділи при ватрі, спокійно розмовляючи. Райт подався у підземелля, освічуючи дорогу кишеньковою лямпочкою. Довкола відкопаних плит лежали, як і раніше, джаґани, лопати та інше знаряддя. Він зупинився перед одною записаною стіною і читав:

«О, друже раз у раз пий із чаші радощів, не покидай бенкету кохання. Не сходи із дороги своєї туги, раз у раз проганяй смуток із порогу свого серця, як довго ти ще на землі мандрівником мандруєш. Захід – це ж вимріяна країна тіней, захист смутку для її мешканців. Вони сплять там, як безтілесні обриси, непробудно, не бачачи братів, не зустрічаючи батька і матері своєї. Кожний на землі втішає смагу пливкою водою, тільки мене мучить вічна смага. Вода близька мешканцям землі, тільки там, де я пробуваю – вона сама розбуджує спрагу. Відколи моя нога торкнулась оцієї левади, я втратила пам’ять, де я тепер. Я плачу за водою, що дзюрчить наді мною, тужу за вітром, що дише над берегом ріки. Якби я могла повернутися обличчям до півночі, я мала б бодай воду, щоб охолодити знесилене серце. Бо тут – хороми Бога, що зветься «Все-Смерть-Іде».

Читаючи це, Райт нагадав власні слова, які сказав французові про перемогу покійників над життям. Серед вічної темряви царівна загибала в тузі. Сама не мала змоги випити чаші насолод у вдовілля і тепер закликала дітей землі, щоб тримали високо дар життя. Нещасливу царівну мучили докори, що вона не використала свого короткого життя для кохання і зійшла до країни Аменті з невтишною спрагою…

Тільки той, хто домагається від життя – всього, тільки той, хто вміє ним заволодіти, вийшов переможцем із боротьби з ним. Гордо і погрозливо встають тіні, мовби прокинені від написів на пірамідах. Фараони, завойовники і півбоги, про які залюбки оповідав фантазії Бособр, – здобули небо, розвалили крицеве склепіння і знищили самих богів. Вони збирали сили до боротьби вже за життя і перейшли з ними через поріг смерти. Царівна розпрощалася зі світом у тузі за коханням. «Не сходи з дороги своєї туги», – такий був заповіт Нефрети. А тепер я хочу її, ту, що спить тут вічним сном, вернути знову до життя, наповнити її сумне і безвольне серце радощами і повними бажаннями, померлу перемінити в живу і щасливу. Коли могутність фараонів могла їм надавати після смерти безмежну силу, то чи міць кохання безмірно вища у своїй силі від них – не може струснути небесами і довести до ще більших чудес?