Василь Масютин - Царівна Нефрета

Нефрета була, як влучно догадувався Пікок, донька Ехнатона і мешкала на дворі Тутенхамона, чоловіка своєї сестри. Вона вмерла нагло серед таємничих обставин. Так говорили написи очищених передгробних комор. Кернервон, зіпсований багатствами, що їх знайшов у королівських гробах, дивився з деяким спочуттям на речі Нефрети. Коли всі ті дрібниці, що колись були її насолодою, опинилися у замкнених скринях, Райтові здавалося, що його хтось ограбив.

«Грабіжники гробів!» – нагадав слова директора. Може, він, Райт, таки справді не повинен був порушувати вічного спокою царівни, коли тепер відібрали їй все те, з чим вона зжилася і тепер в ограбленому гробі напевне блукає, шукаючи за тим, що належало до неї кілька століть.

З отих стін ішла музика недоступна слухові живих, плили співи, кружляли пахощі, з них сходили танцюристки і зіскакували невтомні газелі, втішаючи своїми прегарними рухами вражливе око. Тепер не було тут для царівни навіть крісла, ні дзеркала, в яке вона могла б поглянути, не було запашного кадила, ні красила для очей, щоб оживити їх рямці. Двійник Райта – священик видавався ще живіший, як тоді, коли перед ним зупинився дослідник. Тепер він мав такий вираз, мовби з його очей щезла розпука: споглядав задоволений, майже врадуваний.

Кернервон, розкрачивши ноги, поклепував себе по плечах тоненькою паличкою і довго дивився на дивний рисунок – Райтового двійника.

«Очевидячки незвичайний припадок, подібний до того, як знайшли статую «Шеіх-ель-белєд». І тоді теж, коли видобули з підземелля після трьохтисячолітнього сну на денне світло таємничого єгиптянина, робітники нараз закричали: «Але ж це Шеіх-ель-белєд!» Як-не-як – дивно, дуже дивно…»

Мері привіталася зі своїм чоловіком більш як загнівана. Вона була чимось дуже подразнена: то занадто голосно сміялась, то знову проти своєї вдачі ставала занадто поважна. Хоч Райт, який був зайнятий своїми думками, а таки помітив її нервовий настрій.

На його запит, що з нею, вона відповіла:

– Я зовсім здорова, але що з тобою? – і змінивши тон, сказала: – Оповідж мені, що ти робив.

Райт оповів у досить байдужому тоні про те, що знайшов. Нараз, мовби щось нагадав, перервав оповідання і вийшов. Поруч своєї кімнати у готелі він мав іще другу кімнату, призначену на робітню і комору. Тут були всі ті предмети, які його спеціяльно цікавили і яких не хотів відкладати до часу своїх дослідів у Берліні. Він сам приніс шкатулку з рукописами і, не довіривши її нікому, пішов з нею до робітні. Його вабили рукописи. До Мері, що йшла за ним і хотіла з ним бути разом, сказав:

– Лишися, я скоро вернусь.

Райт не почув відразу обережного стуку Мері. Вона мусила застукати ще раз, поки він відчинив. На столі стояла скриночка і лежали папіруси.

– Чи ти це знайшов у гробах? Яке це гарне! – і нахилилася до чоловіка. – Чи ти це передаш до музею, чи лишиш собі?

– Ще не знаю, – відповів Райт неохоче, мало захоплений її відвідинами і жвавими рухами, що загрожували всім предметам у кімнаті. – Ще не знаю, – повторив Райт, звинув дбайливо папіруси і положив їх назад у скриночку.

– Коли ти не передаш цього до музею, то даруєш мені, правда? Чудесна річ. Чи я, може, тобі перешкодила?

– На нині я скінчив.

– Чи ти писав?

– Так!

– Вірші?

– Я старався передати якомога вірно багатство образів оригінального тексту. Але це дуже важко зробити… ми звикли до зовсім інших образів і до іншої гармонії.

Райт оживився: взяв до рук листки, покриті ріжними поправленими словами, і, майже не вдивляючись у текст, деклямував сам до себе:

Відклав один листок і взяв інший.

– А тепер інша поезія: