Василь Масютин - Царівна Нефрета

Мері мала приваби, що відріжняли її від інших жінок, нервове хвилювання ще підвищувало її красу. Непевний погляд її розсіяних очей вказував, що її почування розбурхані, бодай подразнені. Вона так мало звертала увагу на своїх знайомих і так байдуже вислухувала їх клопотів, що робила вражіння, мовби свідомо хотіла зазначити свій холод. Особливу увагу звернув на неї француз-сухітник Аристид Де Бособр, що саме проводив другу зиму в Каіро і ввесь час був занятий поемою з єгипетського життя. Худорлявий, блідий, із ямками на витягнутих лицівках, він часто присідався в готелі до столика Мері. Його товариство не докучало їй і він звільнював її своєю приявою від іншого прикрішого товариства. Мері знала вже напам’ять деякі частини його поеми, і коли він виголошував свої гарячкові фантазії та візії, його голос і слова нагадували шум якоїсь далекої оркестри.

Де Бособр показав їй раз акварелю Густава Моро, яка його надихнула. Мері глянула на жовте, землисте обличчя тисячолітнього фараона, що не знав усмішки, почула кашель француза, побачила, як він гарячково мне хустину, і замріялася. Як можна було витримати так самій?

За кам’яною охоронною стіною, що закривала вхід до гробниці, Райт знайшов щось, що оживило йому минуле. Давня мрія чи неймовірний сон ставали реальним світом. Неспокійні візії перемінювалися в образи, на які можна було дивитись обабіч вузького нижчого входу. Вражливого і побожного Райта вразив похоронний похід. Невільники несли жертовні дари, страви, напої, квіти. Багато квітів. Кадило. Кілька з них тримали в руках помальовані скриньки, два несли обережно стіл, навантажений овочами.

Домашня обстанова – вибагливі твори мистецьких рук і витонченого смаку. Крісла, фотелі, ліжка – внизу з ногами, наверху з головами ріжних тварин. Скриньки з дорогоцінними цяцьками, предмети, призначені для збереження краси. Дзеркала, намиста, віяльця. Освоєна газеля незрівнянної краси у скоку зі стрункими ногами. Знову якісь жертовні дарунки і громада голосільниць, що передавали свій смуток самою своєю поставою. Вони тягнуть барку, невільники підганяють худобу. Позолочені стіни саркофагу закривають мумію. Поруч іде родина. Голосільниці пробують висловити свій непомірний біль. Переправа через Ніл. Яскраво помальовані човни їдуть у похоронній процесії. Металеві квіти лотосу, що прикрашують дзьоб і верх барки, яка везе покійника, нахиляються так важко, начеб угиналися під тягарем жалоби.

Від гробівця, викованого у скелі, йде назустріч процесії священик. У його постаті Райт пізнає – не так очима, як чуттям – себе самого. Робітники, що йдуть за ним, звертають один одному увагу вигуками на цю незвичайну схожість і показують на Райта пальцями.

Перший крок до гробу був для Райта кроком у минуле. Тепер він зустрівся тут зі своїм двійником, тим Райтом, що жив тут уже три тисячі років тому. Віч-у-віч із двійником Райт загубив себе, але в тій самій хвилині віднайшов себе у тому, що чекав терпеливо на нього – у духовних ризах.

Нема сумніву, що мистець, зображуючи похоронний похід, мусив мати свої окремі мотиви, щоб надати рисам священика портретову вірність. Оця вірність виступала ще сильніше поруч: мало характерних і шабльонових облич інших осіб. Уперта лінія підборіддя, гостро зарисовані уста такі суперечні з молодечим обличчям, мелянхолійний і легко здивований погляд великих очей – все це начеб було відмальоване з живого Райта. Тільки зовсім оголеною головою він ріжнився від сучасного Райта.

Таке відкриття спонукало Райта змінити свій первісний плян. Він відчував, що у стані такого неспокою він не зможе далі йти і навіть не повинен цього пробувати. Щойно тоді, коли зовсім успокоїться і освоїться з новим настроєм, він зможе продиратися до місця вічного спочинку тих, що його звали до себе.

Його внутрішнє схвилювання було відповіддю на цей поклик.