Василь Масютин - Царівна Нефрета

Український графік, скульптор, мистецтвознавець і письменник Василь Масютин (справжнє прізвище – Масюта-Сорока) згідно «Енциклопедії сучасної України» народився 29. 01. 1884 р. у Ризі. А тим часом Павло Ковжун, який був з В. Масютиним знайомий і не раз про нього писав, стверджує, що художник народився у 1887 році в Луцьку, «де й пройшло його дитинство, згодом перебував у Черкасах та Києві» («Назустріч», 1934, № 4).

Батько його був інспектором Московської семінарії і походив із давнього козацького роду з Чернігівщини. Недарма В. Масютин пише в одному з листів з Берліна: «В моем латвийском теле кроме немецких костей хорошая доза украинской крови, упрямой». В. Масютин закінчив Київський кадетський корпус (1898), Московське училище живопису, скульптури та архітектури (1914). Ілюстрував у 1906 р. московський журнал «Золотое руно». З 1907-го був учасником виставок українського мистецтва у Львові, Празі, Берліні, Нью-Йорку. Персональні виставки також відбулися у Москві (1920, посмертна – 2012).

Василь Масютин служив у 1914-1917 рр. в російській армії. В 1918-1920 роках керував графічною майстернею ВДХУТЕМАСу. Потім емігрував і в 1920-1921-х жив у Ризі, а відтак виїхав до Берліна, де працював ілюстратором у видавництвах. Російською та німецькою мовою видав кілька мистецьких підручників та монографій, опублікував чимало популярних нарисів про європейських графіків, низку статей з проблем мистецтва.

У 1935-1944 рр. відвідував Львів, до якого мав сентимент, і казав: «Львів мені незвичайно подобається, ризикну гіпотезою: Львів з вигляду – це маленький Париж. Львівські пані мені подобалися куди більше від парижанок». У Львові він співпрацював із журналом «Мистецтво», був членом АНУМу – Асоціяції незалежних українських мистців. На початку 1930-х рр. створив понад 60 гіпсових медальйонів українських історичних постатей, які Святослав Гординський після смерті Масютина перевів у бронзу й поділив на серії «Княжа доба» і «Козацькі часи».

У Німеччині змушений був заробляти тим, що малював рекламу й етикетки для берлінських купців, а також продавав вирізьблені статуетки українських гетьманів.

Користуючись посмертною маскою, В. Масютин створив два портрети Кобзаря, ілюстрував багато російських та українських книжок, творив сценографію до кінофільмів компанії «УФА» (1930-1940), листівки на тему голодомору 1932-1933 рр. в Україні, рекламні плакати, олійні портрети, пейзажі, натюрморти.

2 травня 1935-го Павло Ковжун надрукував у «Ділі» статтю про художника, який звірився йому про своє навернення до українства: «Життя відвело мене в інший бік, поки я не усвідомив собі тягу, що єдино могла привести мене до свого народу. Мої безпосередні предки, а в тому й батько, походять з Чернігівщини, де я був ще дитиною. Там чув я козацькі оповідання, пісні, там я пізнав свій старинний український рід, що з нього вийшли й військові козацькі старшини Масюти-Сороки. Коли я зустрівся з питанням української культури, переді мною відкрився новий, а разом з тим і старий свій властивий світ».

«Масютин у своїй праці вглибився в форму і зміст української мистецької культури, – продовжив П. Ковжун. – Увійшов до неї з розмахом, з новими силами, в саму її гущавину, у все те, що хвилює наші передові мистецькі кола. Маючи величезний досвід, ставить він питання стилевої самобутности, опановує прояви мистецької української культури, аби підсилити її цілою силою свого мистецького знання і хисту».

«З нагоди побуту В. Масютина у Львові, – читаємо в газеті «Назустріч» (1935, № 8), – кілька багатших осіб замовило собі в нього портрети. Деякі установи, що мають звичай вішати у своїх бюрах портрети своїх довголітніх голов (чи пак, «директорів», або, як звуть їх у нас з китайською чемністю, «президентів»), теж надумуються над тим, чи не скористати б з такої нагоди. Дирекцію одного з таких товариств намовляв прихильник нашого мистецтва замовити в Масютина портрет свого директора. Клопіт був з директором. Це була людина така скромна, що не могла скрити свого бажання мати великий портрет на великій стіні і боронилась перед такою пропозицією всякими арґументами. Боронилась ця достойна особа між іншим так:

– Нащо кому мого портрету? Я собі звичайний…

Присутній при цій розмові журналіст переконує:

– Але ж, пане директор, хто там буде знати після вашої смерти, що це ви? Зате всі будуть знати, що це портрет Масютина!