Василь Масютин - Царівна Нефрета

– Тільки японці, великі майстри стенографічного запису почувань, могли б так зв’язко і просто замкнути настрій в одному образі.

– А те, що виглядає на безпосередню щирість, не є нічим іншим як великим поклоном життю.

«Нема години кращої, як разом бути з тобою, разом єдиний, з тобою чекати обіймів твоїх, обіймів, цілунків чекати… Нема хвилини солодшої тої, як зір твій паде, хвилини солодшої, як ми вже самі і чути самотність і груди твої…»

– Чи вільно ті своєрідні рефрени, яких ми не в силі передати і ритм чи образи, що ростуть у нескінченність, звужувати до такої лірики на наш лад, як я це зробив?

– Роббі, годі!

Райт глянув, вагаючись. Мері заграла очима і заманіжилась, мовби її гіршила оця трохи занадто щира поезія. В її погляді відкрив Райт добре йому знану змисловість і він зрозумів, що зробив помилку, думаючи, що вона зможе захоплюватися чистою поезією разом із ним.

– Хто є автором оцих поезій? Напевно, мужчина. Сьогоднішня цензура, може, і не дозволила б на деякі з них… Чи тобі такі речі подобалися? Досі я зовсім не знала тебе з такого боку!

Чи варт було давати правдиві інформації Мері і доказувати їй, як вона сильно помиляється? Сказати їй, що це Нефрета – молода дівчина, що передчасно вмерла, поетка, яка нагадує своїм талантом Сафону? Ні, неможлива річ оповідати їй про поетки, що переливали свої особисті переживання в поезію… Мері і так не повірила б, і взагалі…

– Ходімо.

Мері щебетала. Вона була подразнена і домагалася, щоб Райт ішов скрізь за нею, де її тягнула непосидюща вдача. Райт послухав без спротиву. Мері пила вино, підхмелилася і хотіла, щоб він дотримував їй товариства. Щойно з приходом ночі її веселість ослабла. Заки положилася до ліжка, подала Райтові свої очі, щоб він їх поцілував, і сама поцілувала його міцно в холодні уста.

Райт, увесь час думаючи про перервану працю, відповідав машинально на пестощі. Всі аргументи його жінки, щоб він трохи відпочив по праці, проходили мимо його вух. Мері заснула, не дочекавшись його повороту з робітні. Спочатку він збирав папері в кімнаті, а коли почув, що Мері спить, вийшов і замкнувся у себе.

Розгорнув папіруси і хотів далі їх відчитувати, але слова його жінки бриніли йому в ухах і перешкоджали думати. Він почав розглядати всякі дрібниці. Деякі з них лежали розкинені на столі і на підлозі ще непосортовані. Маленька шкатулка, дуже скромна, на яку він раніше не звернув уваги, стояла в кутку. Вона мала звичайні різьби, не була занадто тяжка, а в її середині знаходився предмет, що калатав об її стіни. Звичайний замок можна було відчинити легко, але щось стримувало Райта піднести покришку.

Він прочитав іще раз останні рядки поезії:

Папірус, що впав припадково в його руки в далекому Берліні, тепер подіяв, як іскра. Не один уже перейшов через його руки, і тому дивно було, чому саме той так його зворушив, що надав його життю зовсім новий напрям. Чи була це любов? Так, без сумніву вона, коли можна так назвати оте змагання, що має на меті охопити якусь велику цілість, очистити себе, добути з себе поодинокі частини свого «я» і віднайти себе в інших. Оце почування впало на нього, як той яструб з неба. Чи може воно вбити і чи коли щастя розпадається можна його ще з кимсь ділити?

Райт знав тільки, що він уже не може забути тої постаті, що вже тоді причарувала його, коли він тільки прочував її, постаті, що наповнила всю його душу, коли надпис на гробі розвіяв усі сумніви щодо її існування. Голос розуму, що ще не зовсім затих у ньому, нашіптував йому глумливо, що смішно говорити про любов до якоїсь покійниці з-перед сотень століть, але Райт відчував, як його тягне вперед сонлива хвиля. Він хотів уже піддатися течії, але нараз з-посеред неї виринув погляд пари чорних очей. Зарисувалася постать Стакена, мовби розгорнута з папірусових звитків. За нею спомин про спалений рукопис. Райт схопив нервово папіруси, поклав їх до скриньки і прикрив віком. За хвилину відчинив касетку, прикрашену простою різьбою. Не зазираючи досередини, намацав там металеве дзеркальце. Дзеркальце не ріжнилося нічим від десятка інших із музейних збірок. Воно блисло: патина часу не відібрала йому первісної свіжости. Виглядало на дорогоцінне: без сумніву мало підклад з золота і срібла. Ручка зображала викривлену подобу бога Бес, що так дивно нагадував старовинні мексиканські зачіски і творив перехід до нерівномірного овалу – дійсного дзеркала.