Василь Масютин - Царівна Нефрета

Райт підніс дзеркало до очей і… не побачив нічого. Його поверхня блищала, а не відбивала образу. Навіть електрична лямпа на столі не відіслала назад свого світла. Гладке дзеркальне плесо було як безодня, що вела кудись углиб – наче вікно вічности. Сильно збентежений, тримав Райт дзеркало в руці і в такій поставі мовби задубів.

Нараз упало щось, як тінь крізь шибу. Ні, наче промінь крізь щілину дверей на мить притьмарений. Ще і ще раз. За кожним разом тіні загострювались, на шибах залишались сліди. З’явилося якесь обличчя – гарне, вимучене жіноче обличчя. На лицівках виступили кольори життя, уста запалали, зуби заясніли. Волосся чорне, як овочі тернини, оперезувало обличчя, що своєю церою перевищало відтінок яспісу.

Нефрета!

Так, це вона виринула з лона вічности.

Шиба відбила образ дзеркала. Нефрета жила, її уста всміхалися, в її очах заблисла безжурність молодости, в очах продовжених довгими мазками. У них видко було щастя і захоплення, – ні, з них било джерело жаги. А ось тепер смуток прикрив обличчя серпанком. Журба промайнула одним подувом над заблислими очима. Відрухово піднеслися брови, острах розкрив широко очі і звіяв усмішку з уст.

Образ у дзеркалі став тьмавий. Мовби неприємний погляд пронизав його і всмоктував у себе. В очах блиснула блискавка, уста викривилися від крику, очі наче благали.

Тепер риси ворожої постаті виступили вже виразніше – ставали суворі, немилосердні, перемогли попередній образ. Це ж Стакен!

Дзеркало висунулося з рук Райта і жалібно забренчало на кам’яній долівці. Разом із зойком металу почув Райт інший крик і відчув мряку, що впала на його свідомість.

Мері прокинулась і почала кликати чоловіка. Ніхто їй не відповідав. Отже Райт ще не вернувся до спальні. Мері вийшла на коридор і притулила вухо до дверей робітні. Там було тихо. Вона вхопила клямку – двері були зачинені. Мері покликала Райта шепотом, потім голосніше, ще за мить застукала – ніжно, ще раз сильніше. Усе даремне. Тоді вона почала кричати і покликала службу.

Виважили двері і знайшли Райта зомлілого на бюрку. Поруч нього на землі лежало старе мідяне дзеркало.

Прийшов лікар, якого стягнули просто з якоїсь забави у фраку. Райт очуняв і міг власними силами дійти до спальні. Проте лікар уважав за свій обов’язок випитати його про те, чи він почуває себе погано, чому і написав рецепту.

– Ви працюєте забагато, пане професор.

– Не професор, а доктор!

– Но, такий учений, як ви, не довго буде чекати на цей титул. Ви мусите тільки відпочити, оминати схвилювання і якнайскоріше вернутися до Европи.

А звертаючись до Мері, докинув:

– Ви мусите, пані, подбати, щоб ваш чоловік міг чимсь розважити себе.

Райт виконував слухняно все те, що приписувала йому жінка. Оминав робітню і байдужим оком споглядав на поштові пакети, що приходили від Кернервона. Він складав їх на ріжні купки і більші надавав зараз на пошту. Він майже перестав працювати над своєю книжкою. Часом перечитував уже готовий текст, але і ця робота не займала його на довший час. Він робив вражіння звичайного туриста і то зовсім незацікавленого старовиною. Здавалося, він із приємністю слухає оповідань Бособра, в чиє вузьке обличчя він вдивлявся, як загіпнотизований. Мері пішла за прикладом чоловіка і похилилася у фотелі, вся заслухана у поетичні фантазії сухітного француза. Поет, захоплений парою таких пильних слухачів, зовсім забував про кілька своїх поезій, які справді написав і волів імпровізувати. У недужій уяві поета оживав давній Єгипет чудесними барвами – неймовірний і застрашливий.

Його уява впливала, як кокаїна або опій, чи затроєння якимсь іншим наркотиком. Посеред тих візій життя ставало дивно привабливе. Можливо, що талановитий француз умів трохи несвідомо засвоїти чимало з того, про що знав Райт і що мало деякі наукові підстави. Його імпровізації прибирали форму імовірних гіпотез – була це мішанина дійсних фактів із зовсім неймовірними вигадками, і, може, саме тому мали таку п’янливу силу.

Дивним дивом одного вечора Райт мовби прокинувся з глибокого сну. Він устав різко напроти гострого профілю Бособра і поглянув з усмішкою на Мері.

– Мій дорогий, – сказав він до француза, – в Єгипті жили не тільки фараони і не тільки воля була головним рушієм єгипетського життя. Найважнішим було само бажання жити. Чи є другий іще нарід, де покійник ставав би подекуди живіший за живого і де він ставав би не тільки богом, але навіть переможцем богів?