Василь Масютин - Царівна Нефрета

Як тільки Інені помічав, що деякі неясні місця у Святому Письмі розбуджують сумніви в серцю його учня, він поквапно заводив із ним розмову віч-на-віч, щоб виполоти нездорове зерно. Інені з’являвся завсіди перед прокидом Сатмія, начеб хотів з обличчя заснулого відчитати всі потайні думки, які він пробував скрити.

– Чи ти знаєш, чого вчать святі книги? Покажи щиро напрям своїх думок.

– Я свідомий цього.

– А чи ти слухаєш святих наказів?

І на це питання хотів Сатмі відповісти притакливо, але завагався.

Він так звик від довгих років казати правду і беззастережно слухати наказів учителя, піддаватися його думкам і волі, що не міг тепер знайти негайної відповіді. Він не міг заявити: «Так, я слухаю вас…», бо скривав у собі тремтіння з думками про Нефрету.

Сатмі замовк і оминув допитливого погляду Іненія.

– Не спішися до лябіринту. Нема доброї ворожби. Над твоєю поворотною дорогою налягла темрява. Чи ти свідомий цього?

– Свідомий.

– Роби те, що тобі наказує твій учитель. Чи ти про це теж знаєш?

– Знаю.

– Люди наближаються до божества, коли сповняють його волю. Чи я не вчив тебе чинити богоугодні вчинки, чи ти йшов за моєю наукою настороживши свій слух, чи я не помагав тобі сприймати мудрість в її найчистішому виливі? Пригадай теж і те, що написане у святих книгах: «Коли ти послухаєш того, чого вчить тебе твій учитель, то мудрість твоя побільшиться». Хто слухав святої мудрости і йшов за нею, той ставав мистцем. Хто зберіг знання цих справ, знатиме куди йти і зазнає щастя на землі. Хто знає – того годує мудрість, і він стає великим завдяки своїй доброті. Коли його уста промовляють, тоді мозок та язик згоджуються, коли його очі дивляться і вуха слухають, тоді панує згода між розумом і змислами.

Спочатку серце Сатмія сприймало з радістю добрі поуки, але тепер ті слова правди, які він чув так часто і на які чекав, увесь тремтячи від нетерплячки, часто видавались йому пустими, беззмістовними. І навіть слова самого вчителя, що раніше були для нього джерелом мудрости, стали тепер звичайною балаканиною.

Інені помітив це. Він доглянув у погляді Сатмія сумнів і спротив, чого і не міг допустити у свого учня.

– Прокинься, як довго маєш день для себе. Зроби більше, ніж написане. Хто не використовує своєї години – заслуговує на догану. Чи вільно знати, для якої речі ти розтрачуєш свої години?

Палець Іненія спрямувався суворо проти грудей Сатмія:

– Чи ти маєш добру волю присвятити себе дослідам мудрости, чи хочеш затратити себе у порожнечі земного існування? Що солодше для тебе: ясний погляд на суть божества чи тимчасові насолоди тілесного животіння, що рівняються одній хвилині серед безмежної вічности? Коли ти звертатимеш свої очі на мале, ніколи не схопиш великого. Коли зверхні форми життя захоплять тебе, ти не зможеш ніколи зрозуміти змісту буття.

І наблизивши своє обличчя до Сатмія так, що учень відчув віддих учителя, говорив Інені далі:

– Я бачив, як сестра королеви глянула на тебе, а ти на неї. Я знаю, що до скарбниці твого серця вдерся злодій, щоб ограбити і розтратити все те, що ти там призбирав. Він розтопить золото твого серця і оберне твою мудрість у жарт і сміх. Сатмі, бережися перед грабіжником! До твого саду, де ти виплекав цвіти, що оп’янили тебе своїм запахом і захопили своїми кольорами твої очі, вдерся божевільний. Він зриває пелюстки квіття, що ним ти так піклувався. Він скидає їх на купу і буде лежати на них, поки вони не розсиплються у порох. Сатмі, бережися перед грабіжником! Ти оскверниш білу шату, що своєю чистотою так сподобалася божеству, коли підеш за тим, що кличе тебе в нічній годині. На твою шату впаде роса і пилюка! Не слухай, Сатмі, голосу темряви!!

Сатмі, слухаючи цих слів, не чув захриплого старечого голосу, а молодий, дзвінкий сміх Нефрети. Він глянув на Іненія, але не бачив поморщеного обличчя, ні лисої голови, якої не треба було вже стригти. Все ж та чужа голова перешкоджала йому, бо закривала хитро сховане, всміхнене молодече личко Нефрети.

«Грішить той, хто не використовує години…»

І все дотеперішнє життя видалось нараз Сатмієві як безмежно довгий ланцюг таких невикористаних годин, які його тепер обвинувачують. Ні, ні. Він робив добре, чекаючи своєї години. Ось вона прийшла. Тепер треба її використати.

Увійшов прислужник святині. Пора йти до святині. Сатмі вийшов зі своїм учителем виконати свої обов’язки.

Ніколи раніше не бачив Сатмі інших священиків у такому світлі, як сьогодні. Сьогодні він почав їх оцінювати на підставі їх особистого життя. Він помітив, що для одних їх обов’язки були тягарем, що обличчя інших висловлювали непритаєну нудьгу. Налите тіло не одного з-поміж них вказувало на сильне прив’язання до житейських радощів. Єдиний Інені немов зовсім не мав нічого спільного з життям, що клекотіло поза мурами святині. Коли всі інші нагадували світ, що бодай на часинку проникав до тої святині, то Інені нагадував каміння, з якого були зроблені колюмни: він і святиня творили одну цілість.