Василь Масютин - Царівна Нефрета

Босий Суаамон ішов зі спущеними очима по кам’яній долівці, тримаючи в руці звиток, загорнений у чисту хустину, яку притискав до грудей. У цьому звитку була книжка, написана самим богом Тотом.

Чомусь саме тепер старець Суаамон зробив на Сатмія відразливе вражіння. Інені послав за ним либонь у надії, що його чари зможуть принести йому полекшу.

Думка, що пророк перестане терпіти, трохи примирила Сатмія з появою Суаамона, бо Сатмі таки щиро любив учителя, а при цьому він не міг розсіяти якогось ніякового почування, мовби гадюка в кущах або кажан у сутінках не давав йому заснути.

Сатмі йшов додому, відповідаючи на поклони священиків, які мабуть розуміли, що наближається година, коли Сатмі займе місце Іненія. Сатмі знав надприродні сили Суаамона і бажав щиро, щоб вони могли продовжити життя Іненія. Це відсунуло б на якийсь час його обов’язок зайняти таке високе становище, зв’язане з ріжними клопотами. Але всі ті клопоти перешкодили б йому повернутись до того життя, від образу якого в уяві починало живіше битись його серце.

Сатмі знав добре, як високо цінив фараон Іненія і з якою пошаною слухав його мудрости. Інені не раз зазнавав королівської ласки. Фараон напевне згодиться на подружжя царівни з нащадком Іненія. Після смерти старого жінка Сатмія дістане почесний титул першої подружниці божества. Сатмі злинув на крилах мрій: він уже бачив Нефрету у проводі хору молодих жінок. Вона співає ясним дзвінким голосом гімни, тоді як він у «Святая святих» звеличує молитвою володаря світу. Його побожне бажання, щоб усі години дня присвятити думкам про божество, не здійснювалося: не тільки наяві, але і під час сну всі його думки були тільки при Нефреті. При цьому довголітня звичка зробила з нього молитовну машину так, що він не робив ніякої помилки і нічого не забував зі щоденного обряду.

Зустрічі з Нефретою повторювались. Вони були завсіди короткі та обережні. Часом Нефрета наспівувала тихенько свої пісні. Сатмі гладив її малі ручки і бавився її пальцями, що подобали на крихкі забавки. Він тратив при ній свою рівновагу. Коли він пробував незручно обняти її, Нефрета боронилася. Вона опиралася руками об його груди і сміялася. Той її сміх з короткими вибухами та така близька і недосяжна гра відбирала Сатмієві сміливість та обезсилювала його волю. Нефрета не була ні злобна ні хитра, тільки поводилася як пещена дитина, зіпсована двірськими лестощами.

– Чи я гарна? – спитала вона.

Та заки він устиг відповісти, вона докинула:

– Так, я – гарна і через те називаюсь Нефрета.

Вона не прив’язувала ваги до своїх віршів – вони приходили їй так легко, як пташці спів. Вона часто повторяла деякі строфи, мовби сама хотіла оп’яніти від їх музики. Так само птахи повторяють раз у раз той самий акорд. Інколи Нефрета наводила на Сатмія своєрідне хвилювання, торкаючись з невинною щирістю того, що наповнювало його мрії неспокоєм і що він мусив проганяти ввесь день зі своїх думок, щоб воно не пекло його як полум’я.

Мала царівна запановувала щораз більше над Сатмім, а він не міг зважитись на вирішальний крок. Йому не було б важко заявити фараонові про своє кохання, але на згадку, що мусив би признатись до нього перед Іненієм – охоплював його жах.

Від своїх перших студій він покорявся завсіди непохитній волі вчителя, обіцюючи присвятити всі свої сили виключно мудрости. Він не забув своїх ревних запевнень, що ніякі земні спокуси не зможуть захитати його постановою. Цю постанову він зміцнив не одною присягою.

Коли Сатмі признався Іненію, що він думає женитись, старець примусив його мовчати, коли сказав більше тоном твердження, ніж запиту:

– Та, про яку ти думаєш, – Нефрета.

Інені не натякнув нічого про складену ним присягу, мовби хотів заощадити прикрощів своєму учневі. Та не було сумніву, що він осуджує становище Сатмія і готов, коли буде треба, тяжко його покарати.

Що було робити: мовчати і чекати смерти старого?

Сумніви, що їх досі не знав, почали наповняти його душу: сумніви щодо божої всемогутности. Тій всемогутности він протиставляв сили, що володіли його почуваннями – непорушний образ божества – живу красу Нефрети. У тій єдиній була правда, в ній усе спасення.

Нефрета, що залюбки прикрашувала себе і вміла безконечно довго тішитися всякими дрібницями, вміла ввесь час короткої зустрічі виповнити тільки описом нашийника, що його дістала в дарунку. Вона пристрасно цікавилася тим, що зберігається у скарбниці святині.