Василь Масютин - Царівна Нефрета

Коли Сатмі вернувся з села, де добре відпочив, то знайшов дома багато змін. Фараон вернувся з війни, і місто святкувало в п’яній радости підписаний мир. Вояки, що довго не мали нагоди розважитися, наповнювали шинки. Вулиці, де можна було бачити безсоромні сцени – наслідок загальної розгнузданости – гуділи знову голосами п’яних.

Жінки легкої поведінки не мали стриму у своїй нахабности, а проте це вже так не вражало Сатмія, як раніше. Він бачив у таких сценах той самий прояв голосу життя, що і в несміливих ніжностях іще недосвідченої дівчини. Він тихо-мирно прокладав дорогу серед влізливих і крикливих вітрениць.

Інені зустрів Сатмія так спокійно, мовби між ними не було ніколи непорозуміння; він був зовсім здоровий.

На другий день помітив Сатмі у святині за колюмнами схованого писаря з конячими зубами: він кивав на нього. З клопітною міною, дуже добре достроєною до вишкірених від усміху зубів, він прохав Сатмія бути ввечір при відомій фіртці. Сатмі спитав, чи нічого важного не трапилось, але у відповідь дістав тільки рух руки. Було ясне, що писар щось знає, але не хоче або не може сказати.

Як тільки писар щез у коридорі, підійшов Тутмос. Його очі були круглі, як скляні перли, а беззубі губи шамкали. Він не міг сказати ні слова. «Він теж…» – подумав Сатмі. Тутмос вимахував руками і кидав обривисті слова, що висловлювали розпуку: фараон хоче, щоб закріпити мир, віддати Нефрету – натхненну поетку, таку мудру, що її розум можна рівняти з самим богом Тотом. Фараон хоче віддати її нужденному варварові, що не має поняття про стиль, виглядає щетинястий, як худоба, одягається у вовну і смердить від поту гірше, як останній ремісник.

Сатмі гадав, що Тутмос збожеволів. Цей звеличував Нефрету і ганьбив варвара одним віддихом. Коли? чому? як? – Сатмі не міг дістати ясної відповіді і кипів від люті, чуючи голосні нарікання – зовсім не впору і не на такому місці. Він потягнув його за собою до своєї кімнати, де посадив схвильованого, розмаханого писаря на крісло, струснув ним і приневолив нарешті розумно сказати все, що знає.

Того ранку божество об’явило Іненію, що Нефрету треба віддати за жінку вчорашньому ворогові, щоб цим запевнити вічний мир. Варвар у супроводі своєї великої дружини вже був у фараона як почесний гість. Інені настоював на тому, щоб святошний шлюб відбувся негайно і щоб після скінченої церемонії Нефрета виїхала зі своїм чоловіком до його краю. Поки що оце боже рішення треба було тримати у тайні.

Щойно тоді, коли Тутмос облекшив своє серце оповіданням, він зміркував, що зрадив таємницю, про яку довідався тільки завдяки своєму становищу при святині… Але Сатмі його не видасть, правда?

– Але той зубастий… може, він знав ще щось більше і ще щось гірше? – питався Сатмі, що пробував назверх заволодіти собою.

– Він знає це від самої Нефрети… бідної Нефрети…

І знову немужеські сльози покотились по обличчі вражливого Тутмоса.

Загадкова неясність, що нависла над цією цілою справою, робила на Сатмія вражіння якоїсь обдуманої змови. Не було сумніву: Інені сам дав до неї почин. Боротьба? Боротьба!

Сатмі провів Тутмоса, обіцюючи, що нічим себе не зрадить, він іде тепер до Іненія у зовсім дрібній справі у зв’язку з порядком у святині. Але Інені не міг прийняти Сатмія того дня: в нього сидів Суаамон. Так відповів осоружний карлик.

– Інені не хоче мене бачити. Гаразд! – і вийшов зі святині.

Сатмі пішов до Тотнахіті, золотаря-ювеліра. Тотнахіті поблід, побачивши духовника. На його обличчі мінилася боязка услужливість і силувана безжурність, коли Сатмі мовчки оглядав бідну крамницю.

Золотар скрив золото, яке дістав для роботи нашийника. Коли в нього з’явився Сатмі, під опікою якого перебувала державна скарбниця, то це означало, що злодійство вийшло наверх. Сатмі справді відкрив крадіж, але і спочував бідному батькові кількох дітей, що кричали коло нього. Сатмі досі мовчав. І тепер він не прийшов домагатися звороту золота чи грошей, а просити Тотнахіті зробити йому одну послугу.

Тотнахіті був готовий до всього: він знав, що священики не люблять жартувати, коли треба боронити інтересів божества. Стратити голову і право до чесних похоронів – не було йому приємно. Золотар крутився перед священиком як черв’як. Священик наказав йому взяти в руки молот і валити ним у кусень срібла, нехай візьметься до роботи нараменника чи будь-чого, щоб тільки вдаряв сильно молотом: він, Сатмі, другий пророк Амона, має йому сказати щось, чого ніхто не повинен чути.