Василь Масютин - Царівна Нефрета

При самому вході святині помітив Сатмі якусь постать, що оглядалася і шукала чогось на землі. Він промовив до неї:

– Тотнахіті.

Постать завагалася, випрямилася і повернулася до священика.

– Чи все готове?

– Хутко, бо скоро зійде місяць.

– Ідемо.

Вони бігли, не йшли. Мур саду тягнувся довше, ніж звичайно. Перед фірткою щось покотилося перед його ногами. Сатмі зігнувся і вхопив карлика!

Карлик заскавулів, як песик, і пробував кусати Сатмі по руках, що шукали його шиї. Сатмі ледве знайшов те непомітне місце між кадовбом і головою недородка. З усіх сил тиснув пальцями його шию. Карлик уже не скавулів, а харчав, дряпав і копав ногами. З трудом відірвав того покруча від землі і почав ударяти його головою до муру. Врешті відчув, що м’язи карлика ослабли, руки його стали липкі. Сатмі кинув ним об землю, як подущиною. Відітхнув глибоко і крикнув:

– Нефрето!

Фіртка відчинилася і в отворі появилась висока постать.

Це був Інені.

– Іди за мною! – наказав учитель.

Дорога до святині була довга. Дорога до святині була тяжка. Сатмі гадав, що не знайде сил, щоб проводити Іненія до святині, чи точніше кажучи: тягнути його. У м’язах старця ворушилися останні зусилля волі, що вже завмирала. Він ледве тримався на непевних ногах. При лиховісному світлі місяця, що падав на Сатмія, як докір, він бачив виразно, як широко розкриті очі Іненія, його знесилені та німі уста захололи у беззвучному крику. В тому страховинному роті рухався тяжкий язик, наче кертиця. Обличчя Іненія не виглядало на обличчя живої людини. Сатмі мав таке вражіння, мовби тягнув за собою мерця. Душа вже покинула тіло першого пророка. Сатмі тягнув бездушне тіло до скромного мешкання Іненія і коли похилився над старцем, цей уже не віддихав. Його руки та ноги задубіли і його оголена голова опала на ліжко.

Так став Сатмі першим жерцем. Завтра вранці він піде до святині і тепер божество буде об’являти свою волю йому, а не Іненію. Інені був трупом, і його місце зайняв живий Сатмі. Хто ж тепер мів би противитися його волі – першого пророка, волі, що була однозначна з божою волею?

Смолоскипи холітались, священики тиснулися вперед, знадвору чути були вигуки:

– Інені вмер! Інені покинув нас!

Люди вже поралися біля покійника, дбаючи, щоб якнайточніше виконати приписаний обряд. Сатмі переодягнувся за найвищого духовника – він був тепер ним, у його руках спочивало все, що боже і від якого залежали всі на службі божества. На його грудях блищали святі прикраси, з його рамен спадала леопардова шкура – зверхня ознака високого становища. Своїм наказовим тоном і гордою поведінкою він з’єднав собі пошану навіть серед тих, що ще сумнівалися щодо справжньої зміни.

Заки на дворі засвітало – ложе Іненія було порожнє. Його тіло передали забальзамувати, і трупар, зробивши на нижчій частині кадовба земні знаки, розрізав його етіопським ножем. За розрізувачем трупів летіли обрядові прокльони присутніх, і він утікав, прикриваючи голову перед ударами патиків і каменів. У тому самому часі Сатмі стояв перед «Святая святих» і читав, тримаючи на боці кадильницю, сильним голосом «Главу про запалювання полум’я». Коли він промовив: «Я – чистий, бо очистив себе», його голос затремтів. Його руки, що спочивали на святій кадильниці, він мив довго, чистив содою, але таки здавалось йому, що сліди крови сильно проникли у його шкуру. Він змінив був покривавлені ризи, а почував себе так, мовби на чистім одязі була кривава пляма.

Не без остраху він розірвав печатку, яку напередодні поклав тут його учитель. Він намазав медом ікону і вкрив її запашним кадилом.

– Я прийшов оглядати щит сонця і його окружний біг, бо я – чистий.

Сатмі обняв ікону, щоб оживити божество, наповнити його власним життям. Але життєдайне джерело правди було затроене брехнею. Напруживши всі свої сили, Сатмі охопив статую, але відчув, що його тіло не може досягти різьби. Щось, наче невидна тканина нависло між ним і божеством, від якого він сподівався помочі. Божеське обличчя заніміло таємничо і погляд очей, що блищали емалею, був непроглядний.

Сатмі вийшов зі «Святая святих». Йому видавалось, що інші священики відчитують на його чолі слова ганьби, які палять його. А втім – вони поринувши у молитві, тільки виконували свій обов’язок. Сатмі вернувся на своє попереднє місце. Він старався не дивитися на статую так само, як в останніх днях оминав погляду вчителя і тільки поквапно читав дальші глави молитви.