Василь Масютин - Царівна Нефрета

Бог не давав ніяких відповідей на запити Сатмія, звернені в остраху і з тремтінням. Він мовчав байдужий, підтримуючи своє останнє рішення, що Нефрета мусить вийти за варвара. Але божество помилилося. Вперше від створення світу воно зробило помилку, і він – Сатмі виведе бога на справедливу дорогу, щоб володар світу не видавався людям несправедливим. Він – Сатмі проголосить правдиву божу волю – не ту, яку почули старі вуха напівмертвого Іненія.

Коли Сатмі знову запечатав «Святая святих» і закінчив богослужбу раніше, ніж звичайно, він проголосив:

– Воля божества, щоб царівна – улюблениця божа, стала дружиною першого пророка!

Ряди загуділи від збентеження. Сатмі побачив у юрбі багато придворних. Вони мали на собі роздерту одежу на знак, як дуже любив фараон Іненія. Серед народу кидався теж писар з конячими зубами, б’ючи себе по оголеній голові п’ястуками, і заревів, як дик, порушивши святошну тишу. Юрба пішла за ним і вся святиня загомоніла жалібним голосінням.

Тутмос присунувся до Сатмія. Він погладив його ноги і повторив імення Нефрети. Сатмі нахилився до нього.

– Скажи мені, що таке сталося?

– Нефрета, божеська Нефрета не живе. Ми знайшли її бездушну в її хоромах. Її запашний віддих…

Сатмі відштовхнув ногою збабіле обличчя і хутко подався до виходу.

У палаті панувала метушня і жалоба. Жінки, розриваючи свої сукні, ходили майже голі. Вони бігали з кімнати в кімнату, плачучи і ридаючи на всю палату. «Нефрета! Нефрета! Нефрета!» – йшов відгомін, як гасло, як заклин.

Хто не знав тих хоромів, блукав серед них, як у лябіринті. Сатмі прямував до того місця, звідки йшло найсильніше ридання.

Він уже перед кімнатою, вже входить.

На білій постелі – тіло Нефрети. Непорушне, мале, безборонне тіло.

При появі Сатмія затихли зойки. Ще хтось захлипав, хтось глибоко зідхнув і тиша. До кімнати ввійшов фараон і поруч нього вся у сльозах королева, сестра покійної. З молодечого фараонового обличчя і гарних рисів його дружини промовляв безмежний біль. Сатмі не втратив своєї рівноваги при появі володаря. Спільна жалоба зрівняла сина небес і слугу божества.

Сатмі підійшов до мертвого тіла. На закритих очах лежала темна тінь. З легко відхилених уст блищали матові зуби. Від чорного волосся чоло видавалося ще біліше, лицівки ще більше кам’яні. Руки, маленькі рученята прилягали до тіла.

Не вважаючи на фараона – Сатмі впав при тілі Нефрети лицем до землі.

Хтось торкнувся плеча Сатмі. Сам фараон допоміг йому встати. Зараз прийдуть винести тіло Нефрети. Пора почати його бальзамувати. Велика муха, мовби зроблена з металю, лазила незручно по личку царівни. Начеб хотіла перевірити все тіло – сунулась по непорушних віях, заглядала до ніздрів гострого носика і зупинилася на устах, де ще недавно гралася усмішка.

Сатмі очуняв. Він побачив в уяві з невблаганною ясністю один образ. До носа Нефрети всувають залізне знаряддя і воно входить аж до мізку… до того самого мізку, з якого вийшли такі слова:

Трупар-різун тримає готовий ніж, щоб ним розпороти тіло царівни. Чи це можливе? Ні, він не сміє цього зробити. Думки блукають і не знаходять виходу. Інені, Тутмос, писар з конячими зубами, Суаамон…

Суаамон! До нього!

Сатмі дає наказ почекати. Він уже знову заволодів собою:

– Так наказує бог. Чекайте!

Прийшов Суаамон. До святині, до Сатмія. Худорлявий і жовтий, як мумія. Його підсліпуваті очі нагадували своїм поглядом молодого собаку. Виглядав жалісно, зовсім безпечно.

– Нефрета не живе, – сказав Сатмі.

Суаамон кивнув притакливо головою: так мусило бути.

– Її забирають забальзамувати.

Знову той самий знак.

– Ніж того розрізувача не сміє торкнутись її тіла.

Очі Суаамона забігали неспокійно.

Сатмі нагадав давнє повір’я (а може, це і правда), що ворожбити знають спосіб, як охоронити бездушне тіло від розкладу. Вони, мабуть, уміють теж своїми штуками запобігти, щоб труп не розложився. Тоді тіло такого мерця зберігає всю свіжість живої людини, більшу, як мумія. Воно виглядає так, мовби воно жило.

Неспокій, з яким Суаамон слухав цих слів, був доказом, що це правда.

– Нефрета мусить залишитись така, як тепер. Нікому не вільно виймати її нутрощів, її мізку, її серця.

Суаамон іще більше захвилювався.

– Це неможливе. Я не можу цього зробити… Царівна не через те вмерла.