Наталена Королева - Шляхами і стежками життя

Юна наречена сиділа поруч із гордим Іскандером у колі його великої родини в нічному саду, де сутінки огортали крони гранатових і персикових дерев, крізь віття яких визирали бліді зорі, дивилася на білі перлинки води, що розліталися увсебіч у мармуровому водограї, пригублювала зі срібного келиха прохолодне вино, несміло торкалася губами до рожевої скибочки дині і згадала давньоперське слово Pairidaeza – «обнесений стіною сад». «Це ж від цього слова походить “парадиз” – рай. Обнесений стіною рай, дивовижний палац просто неба», – подумала Естрелла-Наталена.

Згодом Королева детально опише у повісті «Шляхами і стежками життя» свої враження, пригоди, переживання, майстерно «загорне» їх у такий казково-міфологічний флер, що мимоволі починаєш розгублено дивуватися, де ж тут реальність, а де розкошує фантазія автора. Важко повірити, що дев’ятнадцятилітня дівчина наважилася сама вибратися в таку далеку, повну небезпек дорогу, подолала неспокійний Кавказ, зуміла потрапити на аудієнцію до самого шахиншаха Ірану й одержати дозвіл вільно і без перешкод подорожувати країною – «скрізь, як сама того побажає», пройшла обряд «прийняття до роду» через освячення клятви кров’ю на вірність князю Іскандеру та вірі Святого Світла – і раптом таємно полишила дім свого нареченого й вирушила з караваном верблюдів до Індії.

І тільки тому, що шлюб із князем Іскандером загрожує, як напише вона в прощальній записці своєму нареченому, «істині мого життя!». А ця істина полягала у свободі, у праві вибирати свою долю, свій шлях у житті. Ні, Естрелла-Зірка не хоче бути Неджмою-Зіркою в іншому світі, в іншій вірі – вона прагне повернутися на батьківщину, до Іспанії.

І знову детальні описи подорожування Індією, ознайомлення з бібліотекою і архівом загадкового Монастиря Вдів, зокрема з рукописами такої ж, як і вона, вічної мандрівниці, відомої теософки Єлени Блаватської («Жодна казка не може бути фантастичнішою за життя цієї вічної мандрівниці, яка ганялась цілим світом за “мудрістю”»), екзотичні розповіді Матері Вдів, мрії-сподівання якнайшвидше побачити рідний – до солодкого щему серця – Бурґос, побувати у передмісті феєричної Севільї – в Макарені, там, де вона колись розкошувала в товаристві циган…

І знову Наталена Королева у повісті «Шляхами і стежками життя» розгортає яскраво-образні сторінки свого емоційного втішання зустріччю із дорогим дядечком Лоренсо, таємним відвідуванням стародавнього родинного гнізда – палацу Медінацелі, схилить голову як звичайний відвідувач чи як ревна католичка біля Стовпа бичування, помилується виплетеними з кам’яного мережива аркадами, що їх витворила фантазія перських майстрів, постоїть у задумі перед статуєю дволикого Януса, переведе погляд на статуї великих римлян іберійського походження, замислиться над долею знатного іберійця, сина претора іспанської Таррагони, прокуратора Юдеї Понтія Пілата…

Чи не тоді в Естрельїти зародилася думка написати роман про того, хто зацікавився питанням, «що є Істина», і який, за легендою, започаткував славетний рід Медінацелі?

Цілком можливо, що до цього творчого задуму прихилив Наталену визначний португальський поет Еугеніо де Кастро, з яким вона випадково зустрілася на «Віллі Пілата». Поет відчув у її словах затаєний сум і порадив Nati – так називав свою юну родичку вуйко де Кастро: «Якщо маєш журливий настрій – зроби з нього літературу. І сум стане джерелом радості. Вся “магія” в тому, щоб сум перелити не в сльози, але в атрамент!»

І вселив поет в уяву Наталени мрію про пошуки чогось ідеального, не дійсного, а легендарного, міфічного – запалив поривання віднайти «володіння попа Івана». Таємничої та ідеальної країни, де нема кривди, нерівності, несправедливості, навіть – смерті.

Цим дивовижним краєм для Естрельїти виявились українські Карпати, де є гора Піп Іван, а під нею річка Тиса, і звідки прибула до Севільї молода дівчина-циганка в сорочці «з вишиваними червоно-чорною заполоччю хрестами на раменах» на ймення Марічка, з якою Наталена заговорила українською мовою.

Хтозна, можливо, цей випадково почутий у Севільї український спів і розмови з дівчиною з України, яка також, як і стара циганка Аврора, напророкувала Наталені невпинне мандрування світами, ще дужче прихилив її до того краю, в якому вона провела перші роки свого життя і де проживав її батько.

Португальський поет Еугеніо де Кастро відчув із першого погляду, що сум Нати-Наталени спричинений тугою за чистим, високого духовного наповнення коханням, невимовним пориванням до чогось незвіданого, таємничого, піднесеного над щоденністю, відкритого до поєднання споріднених прагненням досягти ідеалу душ.