Наталена Королева - Шляхами і стежками життя

Тиф, гарячка, марення-візії, передчуття жахливої трагедії – загибелі в бою Іскандера. І чорний морок самотності. Вистачило сил і мужності супроводжувати разом із Зуарабом, братом Іскандера, тіло покійного чоловіка до Ірану. Без перешкод дісталися до Кавказу, але далі Естреллу-Неджму не пропустили – жінки через турецький фронт не мали права переходити. Перебрався тільки Зуараб із труною. Естрелла дивом переправилася через Каспійське море, далі подолала майже половину території Ірану, поки дісталася до Шираза – місця поховання Іскандера.

Переживаючи це страшне горе, виморена тифом, а згодом і малярією, вдова не поринула у відчай, а намагалася віднайти душевну розраду і спокій у самотності: «Самітність віднині – родина моя і дім мій… І піду шляхом самітності, шукаючи справжнього Світла!..». Так заповіла Естрельїта-Неджма собі, запевняючи, що не збирається повністю усамітнюватися, тотально відчужуватися від світу сліз, страждань і крові: «Поверну до тих, що вмирають на полі бою. Стану до бою зі стражданням, болістю…» – призналася вона перському мудрецеві.

І повернулася Естрельїта у кривавий вир війни – на передову лінію, до шпиталю, до санітарного поїзда, в безумство стогонів, криків, благань, невимовних страждань і молодих смертей. Дивом залишилася живою. Друге поранення, військовий шпиталь, оніміння від глухої самоти. Помер батько. Забрав немилосердний тиф із земного світу дорогого дядька Еугеніо – ніщо її тут, в Україні, не тримало. Думала про те, як дістатися до Італії – а раптом зможе попрацювати в археологічній експедиції у Помпеях? Про оперну чи драматичну сцену годі й мріяти: після поранення відбулися непоправні зміни слуху. Завдяки знанням іноземних мов пощастило потрапити на роботу до Міністерства закордонних справ Української Народної Республіки. Більше того, одержати український паспорт. Пощастило! Адже після шлюбу з Іскандером вона фактично стала підданою Ірану з екзотичними титулами та іменами. Тепер перська княгиня Неджма Беґом Гакгаманіш ібн Куруш – українка, яка народилася 3 березня 1888 року в селі Забороль на Волині, ім’я її – Наталія Ковалевська.

Яка дивовижна гра долі! Щось містичне, здається, крилося в тому багатстві імен, які мала і набувала Наталена Королева. Створюється таке враження, що ця часта зміна імен зумовлювалася несподіваними поворотами долі самої Наталени, жадібним прагненням освоювати нові й нові професії, виявляти, реалізовувати кожну нову грань свого таланту, розкрилювати дар своєрідного перевтілення в дещо іншу, іноді несподівану для самої Наталени іпостась обдарування.

Набуття нового, вже українського, імені й прізвища мало свою, так би мовити, територіальну зумовленість і доцільність. Міністр закордонних справ УНР Микола Левицький «докопався», що нібито її батько мав на Волині маєток під назвою Ковалівка, знайшлися «свідки», які підтвердили, що її батька називали «ковалівський пан», тому певна логіка була в наданні їй прізвища Ковалевська. І що важливо, від цієї біографічної віхи в житті Наталени стрілка її долі остаточно спрямувалася у бік України. Було, правда, невеличке відхилення, коли Наталена разом зі своєю хворою мачухою Людмилою виїздила до Праги за спільними документами як «чеська репатріантка». Мачуха прямувала до Чехословаччини через Галичину, де проживали її родичі й де у містечку Красне під Львовом був їхній родинний маєток. Але графиня Людмила Лось так і не змогла видужати після важкого запалення легенів і, не потрапивши до Чехії, померла в Галичині. Наталена – вже сирота – таки добирається до Праги, там влаштовується спочатку на роботу в Міністерство закордонних справ Чехословацької республіки, співпрацює з установами шкільництва, а незабаром – після наполегливих умовлянь Василя Короліва – переходить працювати до української дипломатичної місії в Празі.

О, цей імпульсивний, невгамовний, постійно заклопотаний, переобтяжений творчими задумами й обов’язками Василь Королів-Старий! Не впізнала його Наталена, хоча познайомилася, працюючи медсестрою, ще в Києві, коли «рухливий, невтомний і веселий Королів» – «живе perpetum mobile» – похвалявся своїм шведським родоводом, а також тим, що навчався малярства в самого Іллі Рєпіна, ученицею якого була й Наталена. Саме він тоді натхненно розповідав про Іспанію, Мексику і Перу, хоча в цих країнах ніколи не бував. Наталена, правда, не запам’ятала ні його обличчя, ні прізвища, бо від того першого знайомства минуло дев’ять років. І ось зустріч у Празі, захоплене враження Василя Короліва – талановитого письменника і працьовитого чоловіка – від жінки з фантастично багатою біографією, знанням багатьох мов, закоханою у мистецтво й археологію, надзвичайно здібної до перекладацької творчості. Його ж єдина любов – Україна і праця для України. Наталена як жінка Василя Короліва не приваблювала: «малої постави, дуже смаглява, темноволоса, зеленоока, маломовна, без голосних вибухів сміху, завжди одягнена в чорне, без прикрас та без оздоб» – такий тип жінок йому не подобався. А от її тверда вдача, вміння стримувати себе, готовність працювати з такою ж, як у нього, енергією і невтомністю – це якраз і відповідало його планам гуртувати навколо себе робітників на ниві української культури, освіти, літератури.