Наталена Королева - Шляхами і стежками життя

Тож цілком можливо, що юна Наталена таки здійснила цей переклад, бо підписала цю працю псевдонімом Брат Іван, згадуючи таку поширену у Франції легенду про міфічну країну – «володіння попа Івана», з якою в її уяві асоціювалися українські Карпати з горою Піп Іван. Мабуть, важко давався шістнадцятирічній дівчині цей текст, оскільки до приїзду восени 1904 року до Києва Наталена рідко коли чула українську мову, хіба що в дитячому віці, але могла геть забути. Не знала української мови в такій мірі, щоб перекладати складні наукові тексти. Адже вона майже дванадцять років провела у монастирі Нотр-Дам де Сіон із виїздами до Іспанії.

Початок літературної діяльності Наталени французькою мовою логічно датувати 1903–1904 роками, можливо, 1909 роком, як визначає Роман Завадович 17 17 P. З. [Роман Завадович]. Скрізь «чужа» і скрізь «своя»: Пам’яті Наталени Королевої // Овид. – 1966. – Ч. 3. – С. 6. , та найвірогідніше – періодом навчання в Парижі в роках 1911–1914-х. Сама Наталена згадує, що тоді вона активно співпрацювала із літературними і науковими журналами «Echos d’Orient», «Pevue des Poétes» 18 18 Королева Наталена . Шляхами і стежками життя. – С. 3–4. Див. також с. 324 цього видання. та ін.

Творить Наталена-Кармен новели французькою мовою, водночас виконує партію Кармен в Паризькій опері з несподіваним вкрапленням ексцентричного танцю, чим викликає бурхливу реакцію глядачів і шалений успіх цієї оперної постановки.

Дядько Еугеніо листовно підтримує свою племінницю, бо відчуває, що її темперамент, почуття, любов до життя спрямовують творчу енергію на втілення прекрасних образів на оперній сцені та в літературі. А те, що рукопис її першої книжки новел не прийняло видавництво, пише вуйко, хай не опечалює, бо вона має «великий Дар. Дар роздавати радість, відпочинок мільйонам, струджених життям…»

Кармен Фернандес надходить пропозиція виступити в наступному сезоні в оперному театрі Венеції. Захоплена цим запрошенням, Кармен натхненно вчить нові оперні партії, лише зрідка відволікаючись – задля відпочинку – на студії з археології та на малювання.

І знову озвався батько. Важко хворіє, готується до операції на нирках, благає доньку приїхати до Києва – він хоче попрощатися і попросити вибачення за всі ті кривди, яких він їй завдав.

Зголосився поїхати зі своєю племінницею і дядько Еугеніо, сподіваючись довго не затримуватися в Києві. Та й Естрельїті треба було вчасно, згідно з контрактом, прибути до Венеції.

У Києві Естрельїта зразу ж поринула у світ французької колонії – в музично-театральне, комерційне і релігійне середовище вихідців із Франції, а також у світ україномовний – приятельок подруги її дитинства Марусі, українських дівчат-служниць. Познайомилася вона із музикантом, керівником українського хору Олександром Кошицем, із хористами від Садовського… Із особливим нетерпінням чекала виїзду до Італії, сподіваючись бути на початку серпня у Венеції. Та несподівано вибухає Перша світова війна, кордони закривають, і Естрельїта разом із дядьком Еугеніо змушена залишатися в Києві. Як бути? Обоє зголошуються вступити до Червоного Хреста – «воювати з війною», гоїти рани, завдані жорстокою війною. Відбули шестимісячні курси, після яких вуйка Еугеніо відправили на Кавказький фронт, а сестру милосердя Естрельїту на якийсь час залишили в Києві.

Та ненадовго. Далі – санітарний поїзд, передові позиції, поранені, кров і жах, атаки і відступи, відчайдушні зусилля дотягти непритомного солдата до польового шпиталю, поранення під Травником, нагородження солдатською медаллю «За храбрость». Естрельїта пише за неграмотних поранених листи додому, підстригає їх і голить, годує і напуває, миє і дезінфікує, розповідає казки, переказує легенди і міфи…

Після першого поранення і першої військової відзнаки Естрельїта дістає службове відрядження до Києва і відпустку для лікування на Кавказі.

У Києві випадково зустрічається із Іскандером, який вступив до нещодавно сформованої «Дикої дивізії» у чині гусарського старшини, прийняв православну віру, обрав собі християнське ім’я Павло – «бо це ім’я Паоло Малатеста, того, що і в смерті, і у вічному полум’ї пекла не був розлучений зі своєю Франческою, як про те оповідає Данте у своїй “Божеській комедії”»…

Одруження, короткі миті щасливого подружнього життя – і знову для Естрельїти, світлійшої княгині Неджми Беґом Гакгаманіш ібн Куруш, продовжуються нічні й денні чергування в шпиталі, а разом із тим – переживання за свого чоловіка Іскандера-Сандрі-Павла, який вирушив зі своєю «Дикою дивізією» на фронт.