Franz Kafka - Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Колони в їдальні, зображення яких у проспекті (високі, лискучі, мармурові-премармурові) мене аж налякало, і через них я, коли плив на невеличкому пароплаві, проклинав себе, а насправді виявилося, що їх зроблено досить по-міщанському, з цегли, а тоді незграбно розмальовано під мармур, і вони дуже низькі.

Весела розмова якогось чоловіка під грушею навпроти мого вікна з дівчиною на першому поверсі, котрої мені не видно.

Приємне відчуття, коли лікар знов і знов прослуховував моє серце, повертав мене на всі боки, але так нічого й не з’ясував. Особливо довго він промацував груди коло серця, це тривало так довго, немовби він робив це сливе бездумно.

Вночі пересварка між жінками в купе, де запнули лампу. Як француженка, лежачи, кричала в темряві, а літня жінка, яку вона притисла ногами до стінки і яка погано розмовляла по-французькому, не могла дати собі ради. Француженка вимагала, щоб жінка звільнила місце, переставила свої численні речі на другий бік, на заднє сидіння, й улаштувалася там. Лікар-грек із мого купе поганою, але чіткою французькою, що ґрунтується вочевидь на німецькій, заявив, що вона не має рації. Я покликав кондуктора, і той їх розсадив.

Знов разом із тією самою жінкою, яка, до речі, ще й графоманка. Тягає за собою теку зі стосом поштового паперу, листівками, ручками й олівцями, що загалом справляє вельми обнадійливе враження.

Тепер тут, як у сім’ї. Надворі дощ, мати розкладає картки, а син пише. Більш у кімнаті нікого нема. Позаяк вона недочуває, я міг би називати її й матір’ю.

Хоч як на позір зневажливо я ставлюся до слова «тип», а проте мушу все ж таки визнати: завдяки лікуванню природними факторами й усьому, що з цим пов’язано, виникає новий тип людини, представником якого є, наприклад, пан Феллєнберґ, – щоправда, я знаю його лише поверхово. Люди з тонкою шкірою, з досить маленькою головою, на вигляд аж надто чистенькі, з однією-двома невеличкими характерними рисами, які власне їхніми й не назвеш (у пана Ф. це – брак кількох зубів, черевце), худіші, ніж, здавалося б, того вимагає їхня конституція, тобто з притлумленою повнотою, з таким ставленням до свого здоров’я, ніби це не здоров’я, а сама хвороба чи принаймні заслуга (чого я не засуджую), з усіма іншими наслідками поглибленого так відчуття здоров’я.

В Opéra Comique на галерці. У першому ряду – пан у сурдуті й циліндрі, в одному з останніх – чоловік у сорочці (яку він спереду ще й відгорнув, щоб було видно груди), ладен забратися в ліжко.

Трубач, якого я вважав би веселою, щасливою людиною (адже він моторний, дотепний, все обличчя обросло білявою бородою, яку внизу увінчує еспаньйолка, червонощокий, голубоокий, практично вдягнений), сьогодні, коли ми розмовляли про його скарги на травлення, подивився на мене поглядом, який вочевидь з однаковою силою струменів з обох очей, просто-таки їх напружив, уперся в мене, а тоді косо пішов у землю.

Національний розбрат у Швейцарії. Білю, який ще кілька років тому був цілком німецьким містом, через переселення сюди багатьох французьких годинникарів загрожує небезпека офранцузитись. Єдиний італійський кантон, Тессінський, хоче відділитися від Швейцарії. Існує ірридента. Щоправда, в семимісному бундесраті італійці не представлені, з урахуванням їхньої невеликої чисельності (десь 180 000) представництво вони дістали б лише в дев’ятимісному. Але змінювати це число вони не хочуть. Ґоттардська залізниця була приватним німецьким підприємством, на ній працювали німецькі службовці, які заснували в Беллінцоні школу, а тепер, позаяк залізниця державна, італійці хочуть мати італійських службовців і закрити німецьку школу. А питання шкільної освіти справді вирішує тільки кантональний уряд. Загалом склад населення: дві третини – німці, одна третина – французи й італійці.

Хворий лікар-грек, який своїм кашлем прогнав мене серед ночі з купе, може їсти, як сам запевняє, тільки баранину. Він мусить заночувати у Відні, тому попросив мене записати йому німецьку назву баранини.

Хоч ішов дощ і згодом я залишився зовсім сам, хоч моє лихо ні на хвилину не покидало мене, хоча в їдальні люди розважалися всілякими спільними іграми, в яких я через свою нездатність участі брати не міг, зрештою, хоч нічого доброго я не писав, а все ж таки не відчував ні злості й ганьби, ні смутку й болю у цій, втім, органічній самотності, так ніби всередині в мене не було нічого, крім кісток. При цьому мене тішило те, що поверх жмуту моїх закупорених кишок я, здається, відчував легенький апетит. Жінка принесла собі в олив’яному кухлі молоко й, повернувшись, запитала мене, перше ніж знов узятися за картки: «Що ви, власне, пишете? Спостереження? Щоденник? – І, знаючи, що відповіді моєї не зрозуміє, відразу спитала далі: – Ви студент?» Я відказав, забувши, однак, що вона недочуває: «Ні, але я був студентом». Та вона вже знов розкладала картки, я залишився на самоті зі своєю відповіддю й під її тягарем змушений був ще якийсь час дивитися на жінку.