Franz Kafka - Подорожні щоденники. Вісім зошитів

Ставлення до все жвавішого руху в міру наближення до центру міста стає чимдалі схвальнішим, та коли на Соборному майдані вже не бачиш нічого, крім трамвая, що повільно об’їздить пам’ятник Вітторіо Еммануелю, відвертаєшся й шукаєш готель.

Радість із приводу того, що обидві кімнати з’єднані між собою подвійними дверима. Кожен може відчинити свої двері. На думку Макса, це зручно й для подружньої пари. – Спочатку думку занотувати, а вже потім зачитувати, а не занотовувати, зачитуючи, позаяк лише так вдається взяти всередині розгін, тоді як іще не занотоване до кінця вже вислизає. – Розмова за столиком у кав’ярні на Соборному майдані про летаргічний сон і укол у серце. Малер також просив зробити йому укол у серце. Незважаючи на мій кволий опір, наше перебування в Мілані через цю розмову дуже скорочується. – Собор набридає своїми численними шпилями. – Як розвивалося рішення поїхати до Парижа: недовго побути в Луґано задля «Ексцельсіор», далі поїздка до Мілана, позаяк уже придбано – не зовсім із власної волі – квитки туди через Порто Церезіо, з Мілана до Парижа через страх перед холерою і бажання віддячити собі за цей страх. Крім того, врахування фінансових і часових переваг такої поїздки.

I. Ріміні – Ґенуя – Нерві (Прага).

II. Верхньоіталійські озера, Мілан – Ґенуя (Прага). (Вагання між Локарно й Луґано.)

III. Маджоре пропустити, Луґано, Мілан, поїздка містами до Болоньї.

IV. Луґано – Париж.

V. Луґано – Мілан (кілька днів) – Маджоре.

VI. У Мілані: просто до Парижа (можл. Фонтенбло).

VII. Зійшли у Стрезі. Завдяки цьому подорож уперше дістає непогану ретроспективу й перспективу, вона виросла, і її можна обхопити в талії. Я ще зроду не бачив людей такими маленькими, як у ґалереї. Макс запевняє, ґалерея здається такою високою тільки через те, що будівлі бачиш і знадвору, я це заперечую, вдаючись до якогось уже забутого доказу, – я взагалі завжди ставатиму на захист цієї ґалереї. У ній майже нема зайвих оздоб, вона не затримує погляду і через те, а також через свою висоту здається короткою, однак витримує й це. Вона утворює хрест, крізь який вільно дихає повітря. З соборного даху люди здаються більшими, ніж у ґалереї. Завдяки ґалереї я можу цілком утішитися тим, що не бачив давньоримських руїн. – У глибині вестибюля – світляний напис над публічним домом: Al vero Eden. Входять і виходять численні відвідувачі, переважно одинаки. У вузеньких прилеглих вуличках туди-сюди снують перехожі. Вулички чистенькі, на них, хоч вони й вузькі, багато хідників; з однієї з таких вузеньких вуличок, що різко завертає на іншу, ми вгледіли на останньому поверсі будинку жінку, що прихилилася до віконних ґрат. Я тоді на все зважувався легко й швидко і раптом відчув, як завжди в такому настрої, що тіло моє обважніло. Дівки розмовляли своєю французькою, як незайманки. Міланське пиво пахне пивом, а на смак як вино. Макс шкодує про те, що пише, тільки коли пише, потім – ніколи. Зі страху Макс вигулює в читальній кімнаті кішку.

Дівчина, чий живіт, коли вона сиділа, над і між розставленими ногами під прозорою сукнею не мав, без сумніву, ніякої форми; та коли вона підвелася, він витягся, як театральна декорація за прозорими лаштунками, й утворив нарешті стерпну дівочу постать. Француженка, розкіш якої відкрилася вирішальному погляду передовсім в округлих і воднораз чітко окреслених, жвавих і відданих колінах. – Владна постать схожої на пам’ятник жінки, що ховає до панчохи щойно зароблені гроші. – Дід, який згорнув обидві руки на одному коліні. – Ота, що біля дверей, з лихим іспанським обличчям, по-іспанському взялася в боки й уся випросталася в своїй схожій на шнурівку сукні з презервативного шовку. – У наших публічних домах німецькі дівчата на часинку відчужують клієнтів від їхньої нації, тут це роблять французькі дівчата. Можливо, тут бракує розуміння місцевих стосунків. – Покарана пристрасть до прохолодних напоїв: один ґренадин і два оранжади в театрі, один у барі на Корсо Еммануеле, один шербет у кав’ярні в ґалереї, одна французька мінеральна вода Thierry, після якої враз дало про себе знати все випите доти. Сумно влягаюся спати, споглядаючи з ліжка довгий, виразно італійський проспект крізь вікно, що трохи виступає з бічного фронтону. Похмуро прокидаюся, в роті все пересохло, аж затерпло. – Елегантність поліцейських, яка зовсім не належить до їхніх службових обов’язків, коли вони зі скинутими плетеними рукавичками в одній руці й тростинкою в другій роблять службовий обхід.