Наталена Королева - Сторінка з книги

Та ж перед Жанною не було перепон. Вона бере місто за містом, розгромлює найстрашнійше за тих часів військо анґлійське, вибиває найвидатніщих ґенералів, коротко: перемагає все й доходить до повного здійснення своєї мети:

Вратовує Францію.

Що ж, зрештою, є Жанна д’Арк? Феномен, геній? Свята, чудотворець?.. Не знаємо напевно. Можливо, – але, як це довести? Ми ж знаємо тільки один незаперечний і ясний факт: Жанна зуміла всеціло скупчити свій дух на одній думці, на одному стремлінні, на одному бажанні. Ми знаємо також, що їй вистачило волі , щоб, без огляду на перешкоди, зовнішні й внутрішні, без огляду на волю інших, зробити те, що вона порішила. Ми знаємо, що пастушка з Домремі вирішила й довела правдивість євангельського парадоксу:

– «Вірою можна рухати гори».

І тому, і – власне – тільки тому , перед її тремтячим прапорцем падало все і рухались гори…

Та ж і на побідному шляху Орлеанської Дівчини стало щось, чого не змогла подолати й вона. А може… може вона вже так палко й не хотіла боротись з підлотою «самоотвержених» яничарів та рабів, котрі пішли проти неї особисто, щоб прислужитись своїм панам.

Тому то Жанну беруть в полон «свої ж» – бурґундці, закидають до страшної «круглої вежі», де вона, говорючи словами історика, «переживає агонію, борючись від всяких найганебніших насильств». Вона, однак, бачить, що її особисту справу програно, бо ж купувати волю й життя за зраду своїй ідеї, як це їй пропонують, вона собі не дозволить. «Цидула» вертає з «круглої вежі» непідписана – на майдані виростає костир для «відьми».

Жанну спалили. Попіл її розвіяли. Ім’я її зганьбили й прокляли. Сказано, що й пам’ять її буде знищена.

Та ж ні! Найбільшого чуда, що є в людині – безмежної людської волі – не можна спалити, розвіяти, знищити. Бо воля лишає чин , і той чин буде, зрештою, узнано.

Минуло півтисячі літ, як спалили Орлеанську Дівчину. Проклята тоді – тепер Свята. Тоді – в хурдизі й на костурі. Нині – її найменню – пишні храми, багаті вівтарі, гимни й урочистости.

Нащадки народу, що сам палив її на дровах, сьогодня має день її спалення за день національного свята. Бо ж зрозуміли, що ідея жива, що несмертельне не вмірає, а сила перемоги в духу , «що рве до бою»…

На знайомій ратуші – орифлама з Архистратигом Михаїлом…

Але ж, де наша Жанна, що піднесе той прапорець?!.

В нашій твердій добі, коли кожного з нас дорожнеча життя виганяє з хати на заробітки та на пошуки чогось «на зуб», – втомленій і роздратованій людині буває радісно повернути ввечері до милого й затишного «додому». Прийти на випочинок і заспокоєння туди, де кожна річ формою, краскою, визерунком і положенням відповідає замилуванні, де все творить, нехай і найпростішу, але милу гармонію. По клопітному гону робочого дня просто ліком на душу є отой приязний, привітний, незловимо до тебе прихильний усміх лагідного житла, наповненого тим, що німці звуть словом «gemütlich» і для чого в нашій мові навіть ще немає сталого і зручного слова.

Дбати про утворення й заховання тієї хатньої привітности фактично належить до обов’язків жінки-господині, що в той час, коли чоловік гонить за заробітком, перебуває вдома. І не тільки тому, що кожна жінка, котра почувається приятелем свого чоловіка, дбатиме про його спокій і задоволення, але саме тому, що вона багато часу перебуває вдома, і з мотивів цілком самолюбних, повинна стреміти до осягнення можливими їй засобами якнайбільшої привітности сього житла. Як стремить кожне сотворіння заспокоїти свій голод чи спрагу, так само людина повинна стреміти до заспокоєння й своєї потреби в естетичному відпочинку, серед обстановки, котра б «тулилася» приязно до нас і своїм теплом розмягчувала розсмикану денними клопотами душу.

Багато є на це способів. Однак найпростіший – зовсім не той, що з його найчастіше користають: купівлі готових річей. Дарма, що промисловість, особливо – сьогочасна, «модерна» намагається йти назустріч тим, хто бажає затишку, – далеко не кожна господиня, навіть з тих (а, може, найбільше з тих), що розпоряджають великими вільними коштами й радо витрачаються на влаштування привітного житла, – багато з тих не вміє використати існуючих виробів хатнього устаткування. Бо, як це не дивно, затишне житло знаходимо частіш у хатах бідніщих людей, як у багачів. Одна з тайн привітности житла полягає в тім, щоби не надуживати виробів шаблонових, мовляв, фабричних. Найбільший же ворог затишности – це набування фабричних виробів у роздріб, не комплектами чи ґарнітурами, а окремими річами, котрі чомусь вам сьогодня враз сподобались. Це – найпевніший спосіб вигнати зі свого помешканням всю затишність і перетворити його в «музей несмаку» [5] Для розвитку суспільного смаку було б потрібним утворити «музей несмаку», котрий більше навчав би громадянство смаку, як музеї мистецькі. .