Наталена Королева - Сторінка з книги

Пізніше вивезені зі Сходу загнуті переди черевиків набули в Европі потворних форм: їх «носик» усе виростав та виростав, аж став на півметра або майже на метр довгий. Видима річ, що така «краса» перешкоджала при ході. Тому ці переди почали прикріплювати срібними або золотими ланцюжками аж до колін. Це не було так погано, одначе викликало в декого з сучасників таке «моральне згіршення», що часто й з церковних проповідниць лунали обурені слова духовенства проти цієї «діявольської моди». Бо такий уже в світі неминучий порядок: мода, повільно розвиваючись, доходить до потворних форм, які викликають обурення побожних, що вважають її за діявольську спокусу…

Так було і з жіночими «цокколями»: вони виродилися у пантофлі з потворно високими підп’ятками, котрі приміщувало аж на середині підошви, щоб ніжка модниці видавалася особливо маленькою. На таких черевиках-дибках, що калічили ногу, жінка не могла й ходити. При виході на прогульку чи взагалі на вулицю, пишна венеціянська дама мусила спіратися на свою «дуеню», або служницю, щоб не впасти. Але ж… терпіла, як терпіли тисячі літ всім відоме мучительське взуття китайські жінки нищих кругів. Бо недурно французи, що вигадують найбільше жіночих мод, вигадали й приказку: «Щоб бути гарною, треба терпіти»…

Еспанцям, що завжди кохалися в штивних, твердих лініях одягу, котрий додає гордовитого вигляду людині, – особливо подобалися черевики вузького, видовженого взірця, а чоловікам – чоботи з такими широченними халявами («розтрубами»), що буквально заважали в ході. Ця мода, особливо, коли вона вже дійшла до крайніх меж, найдужче перешкоджала людям військовим. Тому то німецьким воякам-ляндскнехтам спало на думку поробити в тогочасних чоботах такі прорізи – «вікна», які були в них і на ріжних місцях одягу (на ліктях, колінах і т. д.). В ці «вікна» випускалися буфи з тканини ріжної барви, що дуже прикрашало тогочасне мальовниче чоловіче вбрання. Але послідовно зайшли зміни і в цій обуві: почали її робити з самої тканини, переважно з оксамиту, почали вважати за велику елєґанцію надавати їй якнайбільших розмірів та найкруглішої форми. Кінець-кінцем стали справедливо називати цей тип обуви «ведмежою лапою», бо вона й справді була не більше зграбна, як вивернуті в середину клишоногі лапи ведмедя. Переказують, ніби той зразок запровадив французький король Карло VIII, бо хотів з поміччю його зробити непомітним, що в нього на нозі було шість пальців, від чого його нога мала потворну форму.

В XVII–XVIII вв. у Парижі вигадали моду на барвні черевички, які могли носити лише дами «доброго роду», тобто пані шляхотного походження. Були це переважно шовкові та єдвабні черевички на дуже високому, вигнутому закаблуку. Інші ж жінки, з широких мас та переважно робітниці міські (бо селянки найбільше вживали деревляних черевиків – «сабо») – сміли взувати лише черевики сірого кольору (з французького – «ґрі» – gris). Від того й пішла по всьому світі знана назва «grisette» – ґризетка, що дають її вбогим міським дівчаткам, переважно тим, що мають веселу та легку вдачу.

По французькій революції, коли не тільки в одягу, але й в архитектурі, мистецтві, письменстві запанувала так звана «клясична» мода, тобто наступив поворот назад, до колишнього-стародавнього, спробували повернути знову до життя й колишні сандалі. Але, що в Парижі зимніш, як було в Греції, то сандалію перетворили на черевичок, що залишив від свого клясичного первовзору лише переплетені навколо ноги стьожки замість ремінців. Одначе тому черевичкові дали старовинну назву «котурнів», хоч з клясичними котурнами ця модерна обув не мала нічого спільного. Та ж, видимо, назва ця сподобалася тогочасним людям, бо й досі вона живе в балєті, де котурнами звуть рожеві шовкові танцювальні черевички балерин.

А втім, поволі кожен народ, чи навіть люди якоїсь одної околиці, витворили собі власний взір обуви, що відповідав їх замилуванню, способові життя, праці, потребам та кліматичним умовинам. От так з’явилися італійські «ескорпіно», подібні до наших «постолів» чи «морщаків», із шкіри, примоцовані навхрест на нозі переплетеними кольоровими вовняними стьожками. Цікаво, між іншим, що, як і в багатьох інших смаках, – і під цим оглядом між італійцями та українцями є спільнота: стьожки до «ескорпіно» (від цього слова походить наше – «скарпетка», «карпетка») мусять бути червоні або зелені, як на чорних черевиках наших селян.

Так само виробилася надто дивоглядна обув у японців – деревляні «гета», які нагадують маленькі стільчики, прикріплені до ноги; своєрідні індіянські «мокасини»; огидні московські «лапті»-личаки; ледачі чеські «бачкори»; зручні й практичні кавказькі «чувяки»; теплі наші «повстянки», в яких не промерзає нога в найдужчий мороз – все це назви й типи національної обуви, яких є майже стільки, скільки народів. І якби ми хотіли розповісти лише про те взуття, якого вживав наш народ, то це була б ціла окрема розвідка, для якої не стало б місця в нашому журналі. А все ж таки кортить ще сказати хоч кілька слів про деякі звичаї, зв’язані з обувою.