Наталена Королева - Сторінка з книги

Єгипетські жерці найвищих посвячень, яким не вільно було споживати нічого, «що має життя», ані одягатися в шкіри звірят, носили сандалі, переважно плетені з волокон пальми чи папірусу, тобто мали таку ж мотузяну підошву, яку й тепер роблять для хатніх черевиків.

Від єгиптян навчилися шити й уживати сандалії жиди, як про це згадується в II-й книзі Мойсеєвій. З Євангелія ж знаємо, що сандалії носив також Ісус Христос. Були то сандалі, очевидно, ремінні й ремінцями до ноги примоцовані, бо св. Іван Хреститель не визнавав себе «вартним розв’язати ремінь взуття» Христового.

Пізніші греки так само носили переважно сандалі, хоча – селянство та робітники – здебільшого ходили босоніж. Навпаки, – люди заможні та велике панство мали розкішну обув, подібну й до теперішніх черевиків. Відомо, наприклад, що деякі гетери вживали своїх елєґантних вицяцькованих сандалій як реклями: на підошвах мали вирізані слова: «Ходи за мною!» Видима річ, такі сандалі мусіли бути раз-у-раз нові, щоб могли «друкувати» чіткий заклик на тодішніх міських хідниках, висипаних пісочком. Тож і не диво, що тодішні гетери нарікали (в комедіях тогочасних авторів), на те, що їм доводиться «руйнуватися на саме взуття». Військова та мисливська обув уже мала часом й халявки, одначе пальців ніг не прикривала.

В Римі шевці дійшли вже до справжнього мистецтва, бо попит на обув усе зростав, а вимоги до неї ставилися щораз вищі. У римлян, як відомо, на всі прояви суспільного життя були вироблені певні й непорушні приписи. Отож, було так само «реґляментоване» й уживання взуття. Сенатори носили на сандалях оздібну застібку у вигляді срібного півмісяця й ніхто інший не смів мати подібної на своєму взутті, аж поки не ставав сенатором.

Славні переможці, претори, консули (високі урядовці) мали право носити взуття пурпурової барви. Жриці-вестальки, ріжні жерці та «каміли» храмів, тобто юнаки, що потім мали стати жерцями, так мовити по-сучасному – «поганські семінаристи», мусіли носити лише білу обув. Вояки, знову, мали своє взуття, яке мало назву «каліґи» (calligae). Воно вже нагадувало сьогочасний високий чобіт, лише з тією ріжницею, що каліґи ще не мали передів, так, що взута в них нога мала босі пальці. Відомий людоненависник Каліґула дістав своє прізвище саме через те, що з дитинства не скидав каліґів, аби бути подібним до вояків і сподобатися військовим.

Римські та грецькі актори виходили на кон у так званих «котурнах». Це були своєрідні сандалі з дуже грубою підошвою й через це актор, взутий в котурни, ставав помітно вищим. А це мало значіння на стародавніх сценах, бо давні люди вважали, що «герой» мусів не тільки духовно, але й фізично бути «великим», мусів «перерости», як кажуть, усіх з свого оточення. Тому ще й до наших днів зберігся вираз – «одягати», або «взувати котурни». Так говорять про людину, що якомога намагається видаватися більшою, ліпшою, визначнішою та показнішою, ніж вона є в дійсності, тобто людину, що сама дістає до власної голови, – тільки вилізши на стілець.

Видимо, шевство в Старому Римі не було працею платною. Історія зберегла нам наймення двох шевців – Вітелія та Ватинія (Вітелій був чоботаревим сином, а Ватиній – внуком), котрі були близькими товаришами всевладного цісаря Нерона, раз-у-раз бенкетували на Неронових учтах, а також запрошували на піятику й до своїх хат грізного можновладця.

Давні слов’яне та народи германські мали взуття деревляне, шкіряне, ликове з повсті тощо. В добі візантійській панське взуття було дуже дороге й химерне: вишиване, гаптоване золотом і дорогоцінним камінням оздоблене. Зелену ж обув мав право взувати тільки сам візантійський імператор.

Взуття Середньої Европи мало змінялося аж від часів хрестових походів. Правда, не були вже то сандалії, які не надавалися до холодного підсоння, а переважно черевики ріжних взірців. Але з хрестових походів зі Сходу попривозили европейські лицарі східні взірці обуви. Переважно це були сап’янці, більше-менше гаптовані, куті (переважно на закаблуках) золотими й срібними цвяшками і так чи інак вицяцьковані. (Таке барвне сап’янове взуття, навіть і цвяшковане та на красні, дзвінкі підковки коване, було улюблене й на Україні не лише за козацьких та гетьманських часів, але траплялося ще й перед революцією, переважно в далеких від залізниць селах Полтавщини).

Европейським лицарям особливо сподобалися східні сап’янові черевики з довжелезними гострими передами («дзьобами»), дуже загнутими догори, та високі чоботи з м’якими халявами, що їх Персія та Мідія вживали ще за Камбізових та Кірових часів (з IV в. перед Христом). Ці ж лицарі привезли своїм «дамам» східні легенькі черевички на високих закаблуках без задків. Такі черевички, звані з італійська «цокколі», особливо припали до вподоби венеціянкам. Ще й нині по тихих венеціянських вулицях, де не торготять вози та не гучать жадні авта та мотори, чути своєрідне цокотіння цих кокетних, немов би завжди жартовливих і радісно-задеркуватих, черевичків.