Наталена Королева: Сторінка з книги

При римських пекарнях звичайно бував один чи й два покої, де продавали хліб. В тих крамницях хліби складувано на полиці. В одній помпейській пекарні розкопано дві печі, кілька млинів та шість крамниць. Ще инша була чудово прикрашена мармуром й уявляла собою вже справжню цукорню, де продавали тістечка та инше печиво.

Видко, що хлібопекарні за тих часів були добрими підприємствами, а пекарі часто бували багатими та впливовими в громаді людьми. Одного, наприклад, Пакіуса Прокула в Помпеї було обрано «едила», тобто на представника міської влади. При чому обрання відбулося одноголосно, а в Помпеї сперечалися при виборах не менш, як це буває і у нас тепер…

В решту Европи знайомість з хлібом було принесено з Риму. Найраніш пізнали його ґаллійці (праотці нинішніх французів). В Німеччині уживання хліба поширилося аж в середньовічну добу. Та говорити докладніше про історію хліба в Европі – було б надто довгою справою. Вже хоча б самий скандинавський хліб вартий того, щоб про нього написати окрему статтю, бо його можна зберігати спечений протягом кількох років, що має велику вагу для сторін, де – як тепер на нашій Україні – часами приходить страшний голод.

У нас, на Україні, знали справжній квашений хліб з давніх-давен. І, коли Европа спочатку уживала на хліб переважно пшениці, то на Україні в дуже глибокій старовині знали вже й жито.

У першого нашого літописця Нестора (в життєпису нашого Святого Теодосія Печерського) згадується про житній хліб як про неодмінну щоденну їжу тогочасних печерських ченців. Можна гадати, що плекання жита саме з України поширилося і на сусідню Московщину, а також перейшло й на Бесарабщину, де перше жито почали сіяти лише 1814-го року. Тим-то й назва «житниці» по праву належиться Україні і – власне – за те, що наша багата земля є й доси «житницею», – так важко нам виборсатись, бо ж дуже смакує чужинцям український «хлєбушко»…

А на Україні, справді, вміють готувати дуже смашне печиво, якого не знають майже ніде в иншому світі. Так, наприклад, тільки Велика Україна знає надзвичайно смашні й виживні олійні бублики, чудові слящони, що їх у вигляді виноградних грон майстерно робили по ярмарках наші слящонниці. Напричуд смашні, призабуті нині нашими господинями так звані «старосвітські пизи», що смаком нагадують також старосвітські неапольські «pizza». Але й бублики, й пизи, й книші чи святочні наші хліби (паски, папушники або вергуни-хрусти та инші) вимагають у господині багато часу. Нині ж життя біжить так прудко, а жінка помалу виходить з пекарки й на ширшу громадську дорогу, то нема коли віддавати їй стільки часу для печи, як це бувало раніш. Тому й випікання звичайного хліба, а особливо житнього та паляниць для окремих господинь стає просто неможливим. Отже, доводиться вишукувати все нових способів готувати печиво якнайшвидше.

Тож може буде тут до речі згадати про малознані у нас рецепти дуже смашного печива, що на виготовлення його потрібно що-найбільше якихсь 20–30 хвилин. Це рецепти бразилійські, де цілий рік буває велика спека, а при плиті чи печі – чисте пекло для господині.

Для прикладу подаю один з таких бразилійських рецептів, не раз і не два перевірений мною. Візьміть 2 шклянки муки (230 ґрамів), 3 чайних ложечки (12 ґрамів) порошку до печива, що тепер скрізь продають по крамницях та аптичних складах, 1 звичайну ложку (145) ґр. ванільового цукру, ½ чайної ложечки (2 ґр.) соли, 1 шклянку (¼ літра) молока, два яйця, 1 звич. ложку оливової олії. Сухі частини добре перемішайте в мисці. Яйця добре підбити окремо. Тоді до збитих яєць додайте молоко й олію (або розтопленого масла таку ж саму кількість). Все добре перемішайте й помалу приливайте до змішаних сухих часток, розмішуючи, щоб утворити тісто. Муки більш не додавати. Вимастіть який-будь посуд (форму, сковородку чи ринку) й висипте сухарчиками. Налийте тіста так, щоб було лиш пів посудини й відразу поставте в дуже гарячу руру (духовку). За 20 хвилин маєте дуже смашне печиво.

Звичай носити взуття повстав дуже й дуже давно. За 15 століть перед народженням Христа шиття обуви було всім знаною річчю, як це видко з старо-єгипетського образка, що малює спосіб виготовлення сандалів.

В тому ж таки Старому Єгипті, не зважаючи на його сухе та вельми тепле підсоння, існувала вже й тоді ріжноманітна й дуже вицяцькована обув. Переважно, одначе, був це один тип, так звані сандалії (чи – сандалі), що складалися здебільшого з самої підошви, майже не мали задків і тільки зрідка-дірчасті передки. Прикріплялися сандалі до ноги (без панчіх чи онуч) легенькими ремінчиками. Ці ремінчики, а часом – то й уся підошва, яку робили з ріжного матеріялу, були позлочені, вигаптовані, ріжної барви. Траплялися й такі сандалі, що їх не прив’язували до ноги, а взували, як нинішню пантофлю. Такі знайдено, наприклад, у славнозвісній гробниці фараона Тут-Анх-Амона. Тримала їх лише одна перепаска, що проходила поміж великим та другим пальцем ноги й обхоплювала ногу довкола над щиколотком.