Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Вчора давно минуло.

З міста почувся гуркіт і відразу після нього – чистий, лункий звук дзвону. Вогонь випалив опорні балки, і дзвін впав. Лєбенталь злякано скулився.

– Що це було? – спитав він.

– Знак. – 509 скривив губи. – Знак, Лео, знак того, що вчора давно в минулому.

– Це був дзвін. Цікаво, як він досі зберігся в церкві? Всі дзвони вони давно пустили на гармати.

– Не знаю, може, про цей єдиний забули. То що, сьогодні щось вигорить з зубом? Нам потрібні харчі, особливо на ці дні, коли не даватимуть хліба.

Лєбенталь похитав головою.

– Сьогодні нічого не вийде, саме тому не вийде. Особливо сьогодні. Нині четвер – товариський вечір у казармі СС.

– Точно! Сьогодні день хвойд?

Лєбенталь підвів брови.

– О, то ти поінформований? Звідки ти про це знаєш?

– Та яка різниця? Я знаю, Бухер знає, Берґер знає, Агасфер знає.

– Ще хто?

– Ніхто.

– Отже, ви знаєте! Я й не помітив, що ви за мною спостерігали. Мушу краще пильнувати. Але так, це сьогодні ввечері.

– Лео, – сказав 509. – Спробуй збути зуб нині. Це важливіше. А я полагоджу твої справи. Дай мені гроші – я впораюся. Це не складно.

– Ти знаєш, як це робиться?

– Знаю, з копальні.

Лєбенталь замислився.

– Є один капо, відповідає за колону вантажівок. Завтра він їде в місто. Може, й клюне. Гаразд, так і зробимо. Якщо повернуся вчасно, то й тут усе залагоджу.

Він простягнув 509 зуб.

– Нащо він мені? – здивувався 509. – Ти ж маєш його взяти.

Лєбенталь зневажливо похитав головою.

– Воно й видно, що в торгівлі ти ні біса не розумієш! Думаєш, якщо зуб потрапить в їхні лапи, мені хтось заплатить? Такі речі робляться інакше. Якщо все вдасться, повернусь по зуб. А поки сховай його добре. Ну, я пішов.

509 лежав у заглибині, трохи повіддаль від колючого дроту, але ближче, ніж було дозволено. Через вигин палісадів місце з вартових башт погано проглядалося, а вночі і в туман його майже не було видно. Ветерани це виявили давно, а кілька тижнів тому Лєбенталь придумав, як з цього мати зиск. Кількасотметровий ареал, прилеглий до табору, був забороненою зоною, заходити туди можна було лише з особливого дозволу СС. Там організували щось на зразок нейтральної смуги – вичистили всю рослинність і пристріляли кулемети. Лєбенталь з його шостим чуттям до всього, що стосувалося харчів, спостеріг, що повз Малий табір уже кілька місяців проходять двоє дівчат. Це були дівиці з «Летючої миші», борделю з передмістя, вони навідувалися в табір для закулісної частини товариських вечорів СС. Есесівці зробили благородний жест – дозволили їм ходити забороненою зоною, так вечірнім гостям не доводилося робити гак і вони економили на дорозі дві години. На короткий час, поки вони минали Малий табір, вимикали струм. Керівництво табору про це не знало; есесівці скористалися загальним хаосом останніх місяців і вимикали струм на власний ризик. Хоча, властиво, жодного ризику не було, ніхто з в’язнів Малого табору не мав на втечу сили.

Якось, коли Лєбенталь був поруч, одна з повій у нападі милосердя кинула за паркан кусень хліба. Кількох слів у темряву і пропозиції заплатити вистачило, відтоді дівиці приносили щось із собою, особливо в туман чи дощ. Вони перекидали товар через паркан, вдаючи, що поправляють панчохи чи висипають із мештів пісок. Тут була цілковита темрява, а вартові часто спали; але навіть якби щось і помітили, в дівок вони б не стріляли, а поки б дісталися сюди, то однаково б уже нікого не застали.

509 почув, як у місті обвалилася вежа. В небо здійнявся вогняний сніп і розсипався на всі боки. Лунали сигнали пожежних машин.

Він поняття не мав, скільки вже чекає; час для нього давно втратив сенс. Раптом у неспокійній тиші почув голоси, а тоді кроки. Під пальтом Лєбенталя він підповз ближче до паркана і прислухався. Легкі кроки наближалися зліва. Він озирнувся: у таборі було так темно, що годі роздивитися навіть караван мусульман до вбиральні. Почув, як один з вартових крикнув дівулям:

– Я закінчую опівночі! Побачимося?

– Звісно, Артуре!

Кроки наблизилися. За якусь мить 509 зміг розпізнати на тлі неба дві постаті. Глянув на вартові вежі. В темряві й тумані вартових не бачив, а отже, і вони його ні. Він тихенько зашипів.

Дівчата зупинилися.

– Де ти? – прошепотіла одна з них.

509 підняв руку і помахав.

– Ось ти де. Гроші маєш?

– Так, що ви принесли?

– Гроші вперед. Три марки.

Він проштовхнув під паркан довгу палку, до якої в мішечку були прив’язані гроші. Дівчина нахилилася, швидко перерахувала гроші і рвучко сказала: