Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Згасіть сірник! – прохрипів хтось.

– Не плещи дурниць, – відповів колишній його власник.

– Згасіть, – повторив інший голос. – Хочеш, аби вартові нас пристрелили?

Між стіною і сірником було зігнуте тіло 509. Чолов’яга з середнього ліжка затуляв вікно ковдрою, а 509 прикривав своєю курткою вогник збоку. В Ломанна сяяли очі. Занадто сяяли. 509 поглянув на недопалений сірник, а тоді на Ломанна і подумав, що знав Ломанна сім років і що це останній раз, коли бачить його живим. Він був певен, бо бачив надто багато таких облич.

509 відчував пальцями жар полум’я, але тримав сірник, доки міг терпіти. Чув, що вертається Берґер. А тоді, наче він раптом осліп, запала темрява.

– Маєш іще сірник? – спитав він чоловіка з середньої полиці.

– На, останній.

Останній, подумав 509. П’ятнадцять секунд світла. П’ятнадцять секунд для сорока п’яти років Ломаннового життя. Останні п’ятнадцять секунд.

Маленьке мерехтливе коло.

– Прокляття, згаси сірник! Вибийте йому з рук кляту тріску!

– Ідіот! Ніхто не побачить!

509 опустив сірник нижче. Поруч із пляшкою йоду в руці стояв Берґер.

– Відкрий… – Слова обірвалися. Тепер і він чітко бачив Ломанна. Мастити щось йодом вже було без сенсу. Він ходив по нього, аби хоч щось робити. Берґер повільно поклав пляшку назад у кишеню. Спокійними очима на нього дивився Ломанн. 509 відвернувся. Він відкрив кулак і побачив маленький блискучий кавальчик золота. І знову подивився на Ломанна. Вогонь обпікав пальці. До його руки простяглася тінь. Полум’я згасло.

– Добраніч, Ломанне, – сказав 509.

– Я потім іще прийду, – мовив Берґер.

– Лишіться того, – прошепотів Ломанн. – Оце тепер… просто…

– Може, ми знайдемо ще кілька сірників.

Ломанн не відповів.

Коронка – важкий кусник золота – лежала в руці 509.

– Ходи, вийдемо надвір, – прошепотів він Берґерові, – обговоримо це ззовні, там ми будемо самі.

Вони вибралися надвір і зупинилися на захищеному від вітру боці барака. У місті вже загасили більшість пожеж. Досі, мов величезний смолоскип, горіла лише вежа церкви Катерини. Старовинна дзвіниця з купою сухих дерев’яних балок; безсилі проти стихії пожежники залишили її догорати.

Вони присіли.

– Що робитимемо? – спитав 509.

Берґер тер запалені очі.

– Якщо коронка зареєстрована – нам кінець. Вони копатимуть і кількох повісять. Мене першого.

– Ломанн казав, що коронку не реєстрували, бо, коли він поступив, цього правила ще не було. Він у таборі вже сім років. Тоді золоті зуби не записували, а вибивали одразу. Реєстрацію вигадали пізніше.

– Ти впевнений?

509 стенув плечима.

Запала мовчанка.

– Ми можемо сказати правду і здати коронку або, коли Ломанн помре, запхати її назад йому до рота, – запропонував 509. Його рука міцно стисла золото. – Ти хочеш цього?

Берґер похитав головою. Золото могло продовжити їхнє життя на кілька днів. Обоє знали: цей скарб вони не віддадуть.

– Хіба він не міг вирвати і продати зуб кілька років тому? – спитав 509.

– Думаєш, есесівці в таке повірять? – глянув на нього Берґер.

– Та яке, особливо коли побачать у роті свіжу рану.

– Це не так важливо. Якщо він протягне ще трохи, рана затягнеться. Крім того, це задній жувальний зуб, коли тіло закостеніє, до нього так легко не дістануться. Якщо він помре сьогодні ввечері, то до обіду буде твердий як камінь. Якщо вранці, мусимо протримати його, доки не затвердне. Думаю, це не проблема, надуримо Гандке під час переклички.

509 подивився на Берґера.

– Мусимо ризикнути, нам потрібні гроші, особливо тепер.

– Гаразд, варіантів у нас небагато. Хто виміняє зуб?

– Лєбенталь. Він єдиний може таке провернути.

Двері барака відчинилися. За руки і ноги двоє тягли тіло, вони пожбурили його на купу трупів, які померли після вечірньої переклички.

– Це вже Ломанн?

– Ні, це не наші. Якийсь мусульманин.

Ті, хто винесли тіло, поверталися назад.

– Хтось помітив, що зуб у нас? – спитав Берґер.

– Не думаю, там лежать самі мусульмани. Хіба той, хто дав сірники.

– Він щось казав?

– Ні, поки нічого. Але він будь-коли може прийти і попросити свою частку.

– Це не страшно, головне, аби він нас не здав.

509 задумався. Він знав, що за кусень хліба дехто здатен на все.

– Та наче не схожий він на такого, – сказав врешті.

– Нащо він тоді давав нам сірники?

– Це різні речі. Треба пильнувати. Інакше нам петля. І Лєбенталеві теж.

509 знав і це, він бачив, як і не за таке вішали.

– Треба за ним поспостерігати, – сказав він, – принаймні поки Ломанна не спалять, а Лєбенталь не виміняє зуб. Тоді він вже нічого не вдіє.