Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Ага, то, може, я ще й винен?

Лєбенталь затремтів. Він весь час тремтів з хвилювання, а хвилювався він часто, бо був дуже чутливий. Усе через постійний голод. Він посилював і пригнічував усі емоції. Істерія й апатія в таборі були як нерозлийвода.

– Я зробив все, що міг, – високим плаксивим голосом тихо розпочав Лєбенталь. – Я діставав, ризикував і приносив, а тоді з’являєшся ти і кажеш, що нам треба…

Раптом його голос перетворився на в’язке, незрозуміле белькотіння, яке нагадувало звук гучномовця, в якому відійшов контакт. Лєбенталь шурав руками по землі довкола себе. Його обличчя вже не виглядало як ображена голова трупа, тепер це було просто чоло, і ніс, і жаб’ячі очі з купою дряблої шкіри та діркою посередині. Врешті він знайшов на землі свою вставну щелепу, протер її курткою і запхав назад у рот. Гучномовець знову ввімкнувся.

509 дав йому виговоритись, але не слухав. Щойно Лєбенталь це помітив, ниття припинилося.

– Ми вже опинялися без їжі, – промовив він врешті знесилено, – і довше ніж на два дні. Що з тобою? Чого ти нині влаштував такий театр?

509 подивився на нього, а тоді показав на місто і палаючу церкву.

– Що зі мною? А от що, Лео…

– Що?

– Он, в долині. Як там було в Старому Завіті?

– До чого тут Старий Завіт?

– Хіба за Мойсея не було нічого подібного? Вогняний стовп, що вивів народ з неволі?

Лєбенталь кліпнув.

– Хмарний стовп вдень, вогняний вночі, – спокійно сказав Лєбенталь. – Ти про це?

– Так. А в них Бог, правильно?

– Єгова.

– Гаразд, Єгова. А оце внизу – знаєш, що це? – 509 помовчав хвильку. – Це щось подібне, – сказав він врешті. – Це надія, Лео, для нас це надія! Невже ніхто цього не бачить?

Лєбенталь мовчав, сидів і дивився на місто. 509 знесилено опустився на землю. Він таки зважився це вимовити. «Це навіть говорити страшно, – подумав він, – воно може розчавити, жахливе слово. Я всі ці роки його уникав, сама думка про це мене роз’їдала; але тепер воно з’явилося знову, сьогодні я ще не зважуюся розвинути цю думку, але воно тут, і або воно мене розчавить, або стане реальністю».

– Лео, – сказав він, – те, що діється там, внизу, означає, що й цьому місцю настане кінець.

Лєбенталь ворухнувся.

– Якщо вони програють війну. Лише тоді! Але хіба в цьому є певність? – прошепотів він і мимоволі злякано озирнувся.

На початках табір добре орієнтувався в ситуації на війні. Але згодом, коли перемог поменшало, Нойбауер заборонив приносити газети і повідомляти по табірному радіо про відступи. Відтоді бараками ширилися найнеймовірніші чутки, і врешті ніхто вже не знав, у що вірити. Справи йшли кепсько – це знали всі, але довгоочікуваної революції не наставало.

– Лео, – сказав 509, – вони програють. Це кінець. Якби бомбардування сталося на початку війни, воно б нічого не означало. А те, що це сталося через п’ять років, означає, що перемагає інша сторона.

Лєбенталь знову озирнувся.

– Навіщо ти про це говориш?

509 знав табірні забобони. Вимовлене втрачає певність і силу, а обмануті надії – це завжди велика втрата енергії. Тому всі були дуже обережні.

– Я говорю про це, бо тепер час про це говорити, – сказав він. – Саме час. Нам це допоможе протриматись, це тобі не якісь гасла з-під вбиральні. Вже недовго. Ми мусимо… – Він затнувся.

– Що? – спитав Лєбенталь.

509 не мав точної відповіді. «Протриматися, – подумав він. – Протриматися і трохи більше».

– Це змагання, – мовив він врешті. – Гонки на випередження, Лео, на випередження… – Зі смертю, подумав він, але не сказав.

Він показав у бік казарм СС.

– Гонки з отими. Тепер ми не маємо права програти. Кінець уже близько, Лео! – Він вхопив Лєбенталя за руку. – Тепер ми мусимо зробити все…

– Та що ми можемо зробити?

Голова 509 гула так, наче він випив. Він уже відвик так багато думати й говорити.

– Я маю дещо, – сказав він і витяг з кишені золотий зуб. – Ломаннів, імовірно, не зареєстрований. Зможеш його продати?

Лєбенталь зважив золото в руці. Він не здивувався.

– Небезпечно. Хіба через когось, хто має вихід з табору або контакти назовні.

– Канал не має значення. Скільки можна за нього виручити? Це треба зробити швидко!

– Таке швидко не робиться. Треба все обмізкувати і діяти розважливо, інакше опинимося на шибениці або втратимо товар, не отримавши і пфеніга.

– Сьогодні ввечері вже не встигнеш?

Лєбенталева рука з затиснутим у кулаці зубом опустилася.

– 509, – сказав він, – ще вчора ти був цілком розважливий.