Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Берґер кивнув.

– Піду подивлюся, може, щось розвідаю.

– Іди, а я лишуся тут і почекаю Лео, він, певно, ще в трудовому таборі.

Берґер підвівся і пішов до барака. Задля порятунку Ломанна вони з 509 не вагаючись ризикнули б життям. Але Ломанна вже не врятуєш. Тому й говорили вони про нього як про порожнє місце, роки життя в таборі навчили їх мислити прагматично.

509 сидів навпочіпки у тіні вбиральні. Вдале місце, тут на нього ніхто не звертав уваги. Вбиральню в Малому таборі розмістили на межі двох таборів, вона була єдина для всіх бараків, і сюди безперервно сновигали цілі каравани стражденних скелетів. Майже всіх мордував пронос чи гірші недуги. Найбільш виснажені падали з ніг і лежали довкола вбиральні, накопичуючи сили, аби повзти далі. З обох боків вбиральні тягнувся колючий дріт, який відділяв Малий табір від Великого. 509 сів на позицію, з якої було зручно спостерігати за вирізаними в колючому дроті воротами. Ними користувались офіцери СС, відповідальні за блоки, старости блоків, днювальні по кухні, які приносили в табір їжу, носильники моргу та труповозка. З 22-го барака лише Берґер проходив крізь ці ворота дорогою в крематорій. Іншим до воріт було зась. Поляк Зільбер назвав їх «ворота смерті», бо в’язні, які опинялися в Малому таборі, ще раз минали ці ворота лише в труповозці. За спробу потрапити в робочий табір вартові мали право стріляти. Але спроби такі були рідкістю. Звідти крізь ворота проходили лише чергові. В Малий табір не ходили не тільки через карантин: в’язні Великого табору вважали його своєрідним цвинтарем – місцем останнього прихистку живих трупів.

Крізь колючий дріт 509 бачив частину вулиць робочого табору. Там було повно в’язнів, які користали рештками свого вільного часу. Він бачив, як вони гуртувалися в групи й балакали, гуляли вулицями, і, хоч це була лише інша частина концтабору, йому здавалося, наче він відділений від них бездонним, непрохідним проваллям і там, за колючим дротом, наче його втрачена батьківщина, де все ще є життя й місце для товариського спілкування. За спиною він чув тихе човгання в’язнів, які пленталися до вбиральні, знав – якщо обернеться і зазирне їм в обличчя, то побачить там мертві очі. Скелети майже не розмовляли, хіба стогнали й лаялися стомленими голосами. Вони втратили здатність мислити. За таку відданість на ласку долі місцеві дотепники називали їх мусульманами. Вони рухалися мов автомати і вже не мали власної волі; в них все згасло, залишилося тільки кілька тілесних функцій. Живі трупи, вони мерли, як мухи на морозі. У Малому таборі таких було повно. Зламані і втрачені – їх нічого вже не могло врятувати, навіть свобода. Глибоко в кістках 509 відчув холод ночі. Скиглення і стогони за спиною накривали його, мов сірі смертельні хвилі. Це була спокуса здатися, спокуса, проти якої так відчайдушно боролися ветерани. 509 поворушився й обернув голову, хотів відчути, що живе і все ще має власну волю. В робочому таборі пролунав сигнал відбою. Тамтешні бараки мали власні вбиральні, і на ніч їх зачиняли. Групки в’язнів розходились, люди зникали в бараках, і за мить вулиці Великого табору спорожніли. Поруч залишились безутішні каравани тіней – забуті товаришами по той бік колючого дроту; списані, ізольовані тремтливі рештки життя на території гарантованої смерті.

Крізь ворота Лєбенталь не проходив. 509 побачив раптом, як він прямує через плац, мабуть, пробрався десь за вбиральнею. Ніхто не знав, як йому вдається проходити непоміченим, 509 підозрював, що для цього він користується пов’язкою старости чи навіть капо.

– Лео!

Лєбенталь зупинився.

– Чого кричиш? Тихіше! Есесівці ще там, вшиваймося звідси.

Вони пішли до бараків.

– Щось роздобув? – спитав 509.

– Ти про що?

– Про їжу, про що ж іще?

Лєбенталь підвів плечі.

– Про їжу, про що ж іще, – повторив він розгублено. – Як ти собі це уявляєш? Хіба я кухонний капо?

– Ні.

– А бачиш! То що ти від мене хочеш?

– Нічого. Я лише спитав, чи ти роздобув щось з’їсти.

Лєбенталь зупинився.

– З’їсти, – гірко промовив він. – Тобі відомо, що всіх євреїв у таборі позбавили харчування на два дні? Наказ Вебера.

509 витріщився на нього.

– Це правда?

– Ні. Я вигадав. Я вічно щось вигадую. Моя улюблена розвага.

– Господи! Трупів буде…

– Угу, гори трупів. А ти ще питаєш, чи я роздобув харчів.

– Лео, заспокойся. Сідай отут. Клята історія. Ще й невчасно як, саме тоді, коли нам потрібна вся їжа, яку лише вдасться дістати!