Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Ось, лови!

Дівчата повиймали з кишень плащів картоплини і почали кидати їх через паркан. 509 намагався упіймати їх Лєбенталевим пальто.

– А тепер хліб, – сказала огрядніша.

На очах у 509 через паркан полетіли кусні хліба, за мить усі вони були вже в нього.

– На сьогодні все.

Дівчата зібралися йти.

509 шикнув.

– Чого тобі? – спитала грубаска.

– Принесіть іще, га?

– Наступного тижня.

– Ні, сьогодні. Як вертатиметесь із казарм. Вам же дають там усе, що забажаєте.

– Гей, ти той самий, що й завжди? – спитала груба і нахилилася.

– Та вони всі однакові, Фріці, – зауважила інша.

– Я чекатиму тут, – прошепотів 509, – у мене ще є гроші.

– Скільки?

– Три марки.

– Фріці, ходімо вже, – покликала інша дівчина.

Дівчата весь час крокували на місці, аби вартові не помітили, що вони зупинилися.

– Я чекатиму всю ніч. П’ять марок.

– Новенький-таки? – спитала Фріці. – А де той? Помер?

– Захворів і прислав мене. П’ять марок. Може, й більше.

– Ходімо, Фріці, ми і так довго тут стовбичимо.

– Добре, побачимо. Про мене, чекай тут.

Дівчата рушили, 509 чув шурхотіння їхніх спідниць. Він поповз назад, тягнучи за собою пальто, а щойно дістався свого місця, знесилений ліг на землю. Йому здавалося, що він пітніє, але шкіра була геть суха.

Він обернувся і побачив Лєбенталя.

– Вдалося? – спитав Лео.

– Так, ось картопля і хліб.

Лєбенталь схилився.

– От сволота, кровопивці! Варто мені лише відвернутись. Ціни майже як у таборі. Вистачило б і півтори марки. За три марки тут мала б бути і ковбаса. От що стається, коли випускаєш справу з-під свого контролю!

509 не слухав.

– Лео, поділімо, – сказав він.

Вони поповзли за барак і склали картоплю й хліб на різні купи.

– Картопля потрібна мені для завтрашнього торгу, – сказав Лєбенталь.

– Ні, тепер вона потрібна нам самим.

Лєбенталь підвів погляд.

– Ага, а звідки я, по-твоєму, маю взяти гроші для наступного разу?

– У тебе ще є.

– Все ти знаєш.

Раптом вони, мов звірі, опинилися на чотирьох і дивилися один одному в запалі очі.

– На зворотному шляху вони принесуть іще, – сказав 509. – Товар звідти, його ти легко продаси. Я сказав їм, ми маємо ще п’ять марок.

– Слухай, – почав Лєбенталь, підвівши плечі. – Якщо ти маєш гроші – твоя справа.

509 витріщився на нього. Врешті Лєбенталь відвів погляд і опустився на лікті.

– Ти мене доконаєш, – проскиглив він. – Що тобі треба? Чого ти раптом всюди лізеш?

509 боровся з жадобою швидко запхати картоплину до рота, а тоді ще одну, і ще, усі до одної, поки їх не відібрали.

– Як ти собі це уявляєш? – шепотів Лєбенталь. – Усе зжерти, по-ідіотськи витратити гроші – а далі що? Звідки далі брати гроші?

Картопля. 509 нюхав її. Хліб. Руки відмовлялися коритися розумові. Шлунок був чистою жадобою їсти. Їсти! Ковтати! Швидше, швидше!

– У нас є зуб, – натужно сказав він і відвернувся. – То що з зубом? Вдасться за нього щось виручити? Ти щось придумав?

– Сьогодні нічого не вийшло. Та справа ще потриває, хоч певності й нема. Впевненим можна бути лише в тому, що є в руках.

«Невже йому не хочеться їсти? – думав 509. – Про що він говорить? Як йому шлунок не зводить з голоду?»

– Лео, – заворушив він неслухняним язиком, – думай про Ломанна. Поки ми приготуємося, буде пізно, лік іде на дні, більше не треба дбати на місяці наперед.

З жіночого табору почувся тонкий високий зойк – наче скрикнула налякана птаха. На одній нозі стояв мусульманин з простягнутими до неба руками, інший намагався його втримати. Здавалося, що на горизонті танцюють гротескне рas de deux [2] Па-де-де. . За мить вони, мов сухе дерево, впали на землю, і крик припинився.

509 обернувся назад і сказав:

– Якщо ми станемо такими, як ці, нас уже ніщо не врятує. Тоді нам кінець. Лео, ми мусимо боротися.

– Боротися? Як?

– Боротися, – спокійно мовив 509. Напад минув. Він знову бачив, запах хліба більше його не засліплював. Він нахилився і зашепотів Лєбенталеві просто у вухо: – За виживання. – І додав майже беззвучно: – Аби помститися.

Лєбенталь відсунувся.

– Не хочу про це навіть думати.

509 усміхнувся.

– Ти й не мусиш, просто подбай, аби ми мали що жерти.

Лєбенталь якусь мить сидів мовчки, тоді витяг із кишені гроші, порахував і простяг 509.

– Тут три марки. Останні. Тепер ти задоволений?

509 мовчки взяв гроші.

Лєбенталь поскладав на купки хліб і картоплю.

– Дванадцять порцій. Це надто мало. – Він почав рахувати.