Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Одинадцять. Ломанн уже нічого не хоче. Та йому вже й не треба.

– Так, одинадцять.

– Лео, віднеси це Берґеру. Вони чекають.

– Добре, це твоє. Ти будеш тут, поки ті двоє не повернуться?

– Так.

– Ти ще маєш купу часу, раніше першої-другої вони не прийдуть.

– Нічого, я залишуся.

Лєбенталь повів плечима.

– Якщо вони й цього разу принесуть таку жменьку, то не варто й чекати. За такі гроші я куплю щось у Великому таборі. Кляті спекулянтки з їхніми цінами!

– Добре, Лео. Цього разу я пильнуватиму краще.

509 знову заліз під пальто. Він мерз. Свою пайку – картоплю і кусень хліба – тримав у руці. Хліб поклав до кишені. «Цієї ночі не їстиму нічого, – думав він. – Почекаю до ранку. Якщо зможу, тоді… – Він не знав, що тоді. – Побачу. Станеться щось важливе». Він силкувався це уявити, але нічого не виходило. В руці тримав дві картоплини, велику й крихітну. Вони виявились сильніші за нього, він їх з’їв. Обидві. Малу проковтнув за раз, а велику жував і жував. Та голод від цього лише посилився. Так завжди ставалося, але щоразу в це не хотілося вірити. Облизав пальці, а тоді вп’явся зубами в руку, аби стримати її від посягань на хліб. «Не жертиму все одразу, залишу принаймні хліб. Хочу з’їсти його аж завтра. Сьогодні я переміг Лєбенталя, майже переконав його. Він не хотів, а таки дав мені три марки. Я ще не зломлений, у мене ще є воля. Якщо витримаю до завтра з хлібом, – йому здавалося, ніби в голові паде чорний дощ, тоді він стис кулаки і вперся поглядом в охоплену вогнем церкву, – ось воно, нарешті, тоді я не тварина. Не мусульманин. Не просто машина з поглинання їжі. Тоді я, це… знову слабкість з’явилася, жадоба… це… от про це я казав Лєбенталеві, але тоді в мене не було хліба в кишені… говорити – легко… це… опір, боротьба… це так, наче знову ставати людиною… це початок…»

Нойбауер сидів у своєму бюро. Приймав відвідувача – штабного лікаря Візе, маленького, схожого на мавпу чоловічка, всього у веснянках, з рудуватими неохайними вусами.

Нойбауер мав поганий настрій. Нині був один з тих днів, коли все йде шкереберть. Новини в газетах дуже обережні; Сельма постійно на щось нарікає, а Фрея совається по хаті з червоними очима. Двоє адвокатів розірвали з ним угоди про оренду, а тепер приперся ще й цей вошивий патрач зі своїми захцянками.

– То скільки вам треба людей? – спитав роздратовано Нойбауер.

– Поки що вистачить шістьох. Дуже виснажених.

Візе не був табірним лікарем. Він мав невеличкий госпіталь у передмісті і прагнув бути людиною науки. Він, як і деякі інші лікарі, ставив експерименти на живих людях, і табір час до часу постачав йому матеріал – в’язнів. Візе був другом колишнього гауляйтера, тому ніхто не розпитував, що саме він робить з людьми. Головне, тіла завжди поверталися в табір – у крематорій, цього було достатньо.

– Люди вам потрібні для клінічних експериментів? – спитав Нойбауер.

– Так. Досліди для армії. Таємні наразі. – Візе усміхнувся, з-під вусів визирнули несподівано великі зуби.

– Отже, таємні… – Нойбауер зітхнув. Терпіти не міг цих зарозумілих інтелігентів. Вічно вони всюди лізуть, вдають із себе важливих цабе і забирають хліб у старих бійців. – Можете брати скільки завгодно, – промовив він. – Добре, що вони ще на щось придатні. Єдина умова – письмове розпорядження про перевід.

Візе здивовано підвів очі.

– Розпорядження про перевід?

– Звичайно, розпорядження від мого начальства.

– Але чому? Я не розумію…

Нойбауер приховав своє задоволення, він сподівався вразити Візе.

– Я справді не розумію, – повторив штабний лікар, – досі від мене нічого подібного не вимагали.

Нойбауер знав про це. Візе не потребував дозволів, бо знався з гауляйтером. Але через якусь темну історію гауляйтера відрядили на фронт, а Нойбауер отримав чудову нагоду ускладнити Візе життя.

– Це проста формальність, – привітно пояснив він. – Щойно армія подасть клопотання про перевід в’язнів до вас, ви отримаєте людей без жодних проблем.

Візе не був у цьому зацікавлений, армію він згадав для годиться. Нойбауер знав і про це. Візе нервово посмикував вусики.

– Я таки чогось не розумію, досі я просто отримував людей.

– Для експериментів? Від мене?

– Звідси, з табору.

– Мабуть, якесь непорозуміння. – Нойбауер взявся за телефон. – Зараз з’ясуємо.

Насправді він і так усе знав. Поставив кілька запитань і поклав слухавку.

– Як я і думав, пане докторе. Раніше ви просили людей для легких робіт, і вам їх надавали, таке наш відділ праці робить без жодних формальностей. Ми надаємо людей для десятків підприємств щодня, але вони залишаються в підпорядкуванні табору. Сьогоднішня справа виглядає інакше, ви просите людей для клінічних експериментів, а для цього потрібне розпорядження про перевід. Люди офіційно перейдуть під вашу відповідальність, щоб усе оформити, мені потрібен наказ.