Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Він різко газонув. Двигун затріскотів, мов кулеметна черга, скелети відсахнулися вбік. Штрошнайдер радісно кивнув і розвернув машину.

Вони стояли, огорнуті синіми вихлопними хмарами. Лєбенталь кашляв.

– Жирна розжерта свиня, – підсумував він.

509 стояв у клубах диму.

– Може, це допоможе проти вошів, – з надією сказав він.

Машина їхала в крематорій, Ломаннова рука стирчала назовні. Вантажівка підстрибувала на нерівній дорозі, рука хиталася, немов махала на прощання.

509 проводив машину поглядом, у кишені він відчував золоту коронку. На якусь мить йому здалося, що таки краще було б, якби той зуб теж зник разом із Ломанном. Лєбенталь досі кашляв, 509 обернувся. Тепер він намацав іще й вчорашню скибку хліба, він досі її не з’їв. Хліб у кишені здавався йому безглуздою потіхою.

– Лео, що з черевиками? Чого вони вартують? – спитав він.

Дорогою в крематорій Берґер побачив Вебера й Візе і негайно пошкутильгав назад.

– Вебер іде! З Гандке і якимось цивільним! Здається, з любителем проводити досліди. Обережно!

У бараках почався переполох. У Малому таборі вищий офіцерський склад СС майже ніколи не з’являвся. Цей візит мав особливі підстави, це розумів кожен.

– Агасфере, вівчур! – закричав 509. – Сховай його!

– Думаєш, вони хочуть перевіряти бараки?

– Сподіваюся, ні, з ними цивільний.

– Де вони? Встигнемо? – спитав Агасфер.

– Так, давай рухом!

Вівчур слухняно ліг, Агасфер гладив його, а 509 зв’язував руки і ноги, аби той не вибіг надвір. Щоправда, він ніколи так не робив, але цей візит був незвичний, тож краще не ризикувати. Агасфер запхав йому в рота шмату, так він міг дихати, але не гавкати. А тоді вони заштовхали його в найтемніший закуток.

– Будь тут! – Агасфер підняв руку. – Спокійно! Місце!

Вівчур спробував підвестися.

– Лежати! Тихо! Місце!

Божевільний зм’якло осів.

– Усім вийти! – кричав знадвору Гандке.

Скелети тлумилися коло виходу, тих, хто не міг сам іти, підтримували чи виносили товариші і складали на землю. Утворилася жалюгідна купа півживих і виголоднілих людей.

– Це те, що вам потрібно? – звернувся Вебер до Візе.

Крила носа у Візе зарухалися так, наче він нюхав печеню.

– Чудові екземпляри, – пробурмотів він, начепив окуляри в роговій оправі і взявся оглядати ряди.

– Хочете відібрати? – спитав Вебер.

Візе прокашлявся.

– Так, хоча йшлося про добровольців.

– Добре, ваша справа, – відповів Вебер. – На легкі роботи, шестеро, крок вперед.

Ніхто не ворухнувся. Вебер почервонів. Старости бараків криком повторили команду і почали виштовхувати людей вперед. Вебер знуджено ходив повз ряди і раптом побачив Агасфера в задньому ряді 22-го барака.

– Оцей, з бородою! – крикнув він. – Крок вперед! Ти не чув, що бороди заборонені? Старосто! Ви куди дивилися? Нащо ви тут взагалі? Тип з бородою, вийти з ряду!

Агасфер зробив крок уперед.

– Застарий, – пробурмотів Візе і покликав Вебера вбік. – Хвильку, думаю, це слід робити інакше.

– Люди, – заговорив він м’яким голосом, – вам треба в госпіталь. Усім. У табірному лазареті немає місця. Я маю місце для шістьох. Вам дадуть зупу і м’ясо, ситну їжу. Шестеро, кому найбільше це потрібно, – крок уперед.

Не вийшов ніхто, у такі казочки в таборі не вірили. А ветерани ще й впізнали Візе. Вони знали, він уже кілька разів брав людей – і ніхто не повернувся.

– Виходить, у вас усіх ще забагато жертя, так? – заревів Вебер. – Це ми виправимо. А тепер шестеро зробили крок вперед, негайно!

У секції B один скелет вивалився з ряду і стояв, похитуючись.

– Добре, – сказав Візе й оглянув його, – розважливе рішення, дорогий мій, ми вас відгодуємо.

З ряду вийшов другий, а за ним і третій скелет. Новачки.

– Ну ж бо! Ще троє! – кричав роздратований Вебер. Нойбауерова ідея з добровольцями здавалась йому маячнею з похмілля. Наказ канцелярії – і шестеро осіб у розпорядженні Візе, тільки й справи.

У Візе смикалися кутики рота.

– Люди, я особисто гарантую вам добрі харчі. М’ясо, какао, поживні зупи!

– Пане штабний лікарю, – мовив Вебер, – ця банда не розуміє, коли з ними так розмовляють.

– М’ясо? – спитав скелет Вася, він стояв поруч із 509 як загіпнотизований.

– Звісно, мій любий. – Візе обернувся до нього. – Щодня, щодня порція добірного м’яса.

Вася жував. 509 застережливо штовхнув його ліктем. Майже непомітний рух, але Вебер його таки помітив.

– Ах ти тварюко! – Він вдарив 509 у живіт.

Вебер вважав удар не надто сильним, радше застережним. Але 509 впав.