Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Твій Бог! – забурмотів він і показав у бік міста і згорілої церкви. – Твій знак! Твій вогняний стовп!

509 знову поліз у кишеню, коли виймав зуб, він натрапив на кусень хліба. І яка йому тепер користь з того, що вчора він не з’їв хліб? Він простягнув його Лєбенталю.

– З’їж сам, – промовив Лєбенталь з безсилою люттю. – Це твій хліб.

– Мені його їсти вже немає сенсу.

Кусень хліба побачив мусульманин. Із широко розкритим ротом він рвучко кинувся вперед, обхопив руку 509 і спробував вихопити хліб. 509 відштовхнув його й запхав кусень хліба в руку Карела, який весь час мовчки стояв поруч. Мусульманин спробував вирвати хліб у Карела. Хлопчина спокійно і точно копнув його в гомілку, той захитався, а інші в’язні миттю відіпхнули його геть.

Карел дивився на 509.

– Ви опинитесь у газовій камері? – Він питав так, як питають про мету поїздки, і не мав злого на думці. Він виріс у концтаборах і нічого іншого не знав.

– Тут немає газових камер, Кареле, ти мав би це знати, – сердито відказав Берґер.

– У Біркенау вони казали нам те саме. Якщо вам дадуть рушники і скажуть митися, тоді це газ.

Берґер відсунув його вбік.

– Йди і їж свій хліб, інакше його хтось забере.

– Я обачний. – Карел запхав хліб у рот.

– Ходімо, – сказав 509.

Рут Голлянд заплакала. Її руки висіли на колючому дроті, мов пташині кігті, вона шкірила зуби і стогнала. Сліз не було.

– Ходімо, – повторив 509.

Він ковзнув поглядом по тих, хто не мусив іти. Більшість уже байдуже поповзла до бараків, залишилися тільки ветерани і кілька інших в’язнів. Раптом 509 відчув, що має сказати ще щось дуже важливе, щось, від чого залежатиме все. Він напружував мозок з усіх сил, але не міг піймати це в думках і скласти в слова.

– Не забудьте цього, – врешті промовив він.

Усі мовчали, він бачив, що вони все ж забудуть. Надто часто траплялося таке на їхніх очах. Бухер напевно б не забув, він досить молодий, але він теж мусив іти.

Вони пленталися дорогою. Не милися, це був Веберів жарт: води в таборі завжди бракувало. Йшли вперед, не озиралися. Минули ворота в колючому дроті, які відділяли Малий табір. Ворота смерті. Вася плямкав, троє новеньких ішли як автомати. Проходили повз перші бараки робочого табору. Бригади давно були на роботах. Бараки стояли невтішно порожні та здалися 509 найжаданішими у світі. Раптом вони стали для нього затишком, життям і безпекою. Йому захотілося заповзти туди і сховатися від безжальної ходи у тенета смерті. «Ще б два місяці, – пригнічено думав він. – Можливо, лише два тижні. Все даремно. Даремно».

– Друже, – раптом мовив хтось зовсім поруч із ним. Чоловік із чорним від заросту обличчям стояв перед дверима 13-го барака.

509 підвів очі.

– Не забувайте цього, – пробурмотів він. Чоловіка він не знав.

– Ми не забудемо, – відповів той. – Куди ви йдете?

Люди, що залишилися в робочому таборі, бачили Вебера і Візе. Вони знали, що той візит був особливим.

509 зупинився і подивився на чоловіка. Раптом заціпеніння минуло. Він знову відчував: мусить сказати щось важливе.

– Не забувайте цього, – шепотів він. – Ніколи, ніколи!

– Ніколи, – твердо повторив чоловік. – Куди ви маєте йти?

– В один госпіталь. Будемо піддослідними кроликами. Не забудьте цього. Як тебе звати?

– Левінські, Станіслав.

– Не забудь цього, Левінські, – сказав 509. Здавалося, що особисте звертання додає сказаному сили. – Левінські, не забудь.

– Я не забуду.

Левінські торкнувся плеча 509. Для 509 цей доторк був чимось значно глибшим. Він іще раз поглянув на Левінські. Той кивнув. Його обличчя було не таке, як у Малому таборі. 509 відчув, що його зрозуміли. Він пішов далі.

На нього чекав Бухер. Вони наздогнали групу чотирьох інших, які не припиняли руху й були вже трохи попереду.

– М’ясо, – бурмотів Вася. – Зупа і м’ясо.

Сперте холодне повітря канцелярії тхнуло ваксою для взуття. Капо приготував папери. Він виразно глянув на шістьох в’язнів.

– Ви маєте це підписати.

509 подивився на стіл, він не розумів, що тут було підписувати. Зазвичай ув’язнені виконували наказ, жодних формальностей ніколи не було. Він відчув, що на нього хтось дивиться. Це був один з писарів, який сидів за капо. Чоловік із вогняним волоссям. Щойно він помітив, як 509 звернув на нього увагу, він майже непомітно похитав головою справа наліво й одразу втупився поглядом у свій стіл.

Увійшов Вебер. Усі виструнчились.

– Працюйте далі, – скомандував він і взяв папери зі столу. – Досі не готове? Нумо, підписуйте вже!