Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Я не вмію писати, – сказав Вася, він стояв найближче до столу.

– Тоді постав три хрестики.

Вася зробив три хрестики.

– Наступний!

Три новачки підходили один за одним. 509 відчайдушно намагався зібратися на силі. Йому здавалося, що ще є вихід, ще є надія. Він поглянув на писаря, але той більше не підводив очей.

– Тепер ти, – прогарчав Вебер. – Ну ж бо, підписуй, щось ти замріявся!

509 взяв аркуш до рук. Перед очима помутніло, кілька машинописних рядків розпливалися і стрибали перед очима.

– Читати зібрався?! – Вебер дав йому стусана. – Підписуй, пес шолудивий!

509 прочитав достатньо, він прочитав слова «своїм підписом добровільно засвідчую…». Він впустив аркуш на стіл. Ось вона, розпачлива остання нагода! Ось що мав на увазі писар.

– Ти, козел смердючий, підписуй! Мені що, водити твоєю рукою?

– Я добровольцем не зголошувався, – сказав 509.

Капо витріщився на нього. Писарі підняли голови і миттю знову поринули у папери. На якусь мить запала тиша.

– Що? – Вебер не вірив своїм вухам.

509 зібрався з духом.

– Добровільно я не зголошуюся.

– Ти відмовляєшся підписувати?

– Так.

Вебер облизав губи.

– Отже, ти не підпишеш?

Він вхопив ліву руку 509, викрутив її і рвучко потяг угору за спину. 509 впав на підлогу. Вебер міцно тримав викручену руку, потяг 509 догори, розхитав його й наступив на спину. 509 крикнув і стих.

Іншою рукою Вебер взяв його за комір і поставив на ноги. 509 впав.

– Слабак! – гаркнув Вебер і відчинив двері. – Кляйнерте! Міхелю! Заберіть цього дохляка звідси і приведіть до тями. Залиште його там, я згодом підійду.

509 потягли геть.

– Тепер ти! – звернувся Вебер до Бухера. – Підписуй!

Бухер тремтів. Не хотів тремтіти, але опанувати себе не міг. Раптом він залишився сам. 509 забрали. Все в ньому ослабло. Треба швидко зробити те, що зробив 509, інакше буде запізно і він, як автомат, виконає все, що йому накажуть.

– Я теж не підпишу, – пробурмотів він.

Вебер вишкірився.

– Ти подивися! Ще один! Майже як у старі добрі часи!

Удару Бухер майже не відчув. З гуркотом на нього вмить опустилася темрява. Коли він опритомнів, над ним стояв Вебер. «509, – подумав він. – 509 старший за мене на двадцять років. З ним він зробив те саме. Я мушу витримати!» Він відчув, як викручують його руки, як плечі горять вогнем, як їх прохромлюють ножі, і вже не чув свого крику – а тоді знову провалився у морок темряви.

Коли вдруге прийшов до тями, то разом з 509 лежав в іншому приміщенні на вологій цементній долівці. Крізь шум долинав голос Вебера.

– Я б міг наказати, аби хтось підписав папери за вас, і справа була б залагоджена, але я цього не зроблю. Спершу я без поспіху зламаю вашу впертість. Ви самі підпишете папери, ви на колінах благатимете дозволу підписати, як будете ще спроможні писати.

Навпроти вікна 509 побачив темну пляму Веберової голови. На тлі неба вона здавалася величезною. Голова була смертю, а небо за нею раптово, на якусь мить, стало символом життя, життя, байдуже, де і якого – завошивленого, побитого, скривавленого, але життя. Життя попри все. Він знову задерев’янів, нерви милосердно розслабилися, і все зникло, все, окрім гулкого шуму у вухах. Коли опритомнів, у голові, наче стороння, зродилася думка: навіщо я борюся, однаково ж помирати, тут заб’ють до смерті, а там зроблять смертельну ін’єкцію. Там смерть прийде швидше і безболісно. А тоді він почув голос поруч, свій власний голос, здавалося, ним говорить хтось інший:

– Ні, я не підпишу, не підпишу, а якщо мене заб’ють…

Вебер сміявся.

– Здається, ти цього прагнеш? Ти, мішок кісток! Хочеш, аби все швидше скінчилося? Ми забиваємо до смерті тижнями, а з тобою ми щойно почали.

Він знову взяв до рук ремінь. Удар прийшовся 509 по очах, але не поранив їх. Очі позападали надто глибоко. Другий удар відчули губи – вони тріснули, як сухий пергамент. Після кількох наступних ударів пряжкою по черепі він знову знепритомнів. Вебер відсунув його вбік і взявся за Бухера. Той намагався ухилитися, але був надто повільним. Удар потрапив по носі, Бухер зіщулився, а Вебер копнув його в пах. Бухер скрикнув. Іще кілька разів він відчув пряжку на своїй шиї, а тоді знову провалився в темряву.

Він чув чиїсь нечіткі голоси, але не рухався: доки вдавав непритомного, його не били. Над ним нескінченно лунали голоси, намагався не слухати, але вони наближалися і впивалися у вуха й у мозок.

– Шкода, пане докторе, але якщо люди не хочуть іти добровільно… Ви ж бачите, Вебер робив усе, аби їх переконати.