Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Настрій у Нойбауера був чудовий. Події перевершили всі його сподівання.

– Ви на цьому наполягали? – спитав він у Візе.

– Звичайно ні.

Бухер обережно спробував примружити очі. Але повіки його не слухалися, вони піднялися, мов у механічної ляльки. Він побачив Візе і Нойбауера. А тоді 509. Його очі теж були розплющені. Вебера не було.

– Звичайно ні, – ще раз наголосив Візе. – Як культурна людина…

– Як культурна людина, – перебив Нойбауер, – ви потребуєте цих людей для своїх експериментів. Правда?

– Це справа науки. Наші досліди рятують життя десяткам тисяч інших людей. Можливо, ви цього не розумієте…

– Розумію. А от ви, можливо, не розумієте, що відбувається тут. Це справа дисципліни. Також дуже важлива річ.

– Кожен на своєму місці, – високопарно промовив Візе.

– Саме так. Мені шкода, що не зміг вам допомогти. Але своїх підопічних ми ні до чого не силуємо. А ці люди, здається, не хочуть нікуди з табору йти. – Він звернувся до 509 і Бухера: – Отже, ви б таки хотіли залишитися в таборі?

509 заворушив губами.

– Що? – строго спитав Нойбауер.

– Так, – відповів 509.

– А ти там?

– Я теж, – прошепотів Бухер.

– Бачите, пане штабний лікарю? – Нойбауер усміхнувся. – Нічого не вдієш, люди люблять це місце.

Візе навіть не всміхнувся.

– Йолопи, – зневажливо промовив він до 509 і Бухера. – Цього разу ми й справді не планували робити нічого іншого, окрім експериментів з годування.

Нойбауер випустив сигарний дим.

– Тим краще, буде їм подвійна покара за недотримання субординації. Проте якщо хочете пошукати в таборі заміну цим двом – ласкаво просимо, пане докторе.

– Дякую, – холодно відказав Візе.

Нойбауер зачинив за ним двері й повернувся назад в ореолі терпкої блакитної хмарки тютюнового диму. Від цього запаху в легенях 509 з’явилося бажання курити. Воно не мало з ним нічого спільного; це було чуже, самостійне бажання, яке оселилося в його легенях. Він несвідомо глибоко вдихнув і відчув смак диму. Дихав і спостерігав за Нойбауером. Якусь мить не міг второпати, чому його й Бухера не відіслали-таки з Візе, а тоді зрозумів. Було лише одне пояснення. Вони не виконали наказу офіцера СС, і тепер їх покарають за це в таборі. Кару легко передбачити: людей у таборі вішали за непокору простому капо. Він раптом відчув, що не підписати було помилкою. З Візе в них, можливо, ще був шанс. А тепер їм кінець.

У ньому розросталося задушливе каяття. Тисло шлунок, застилало очі, від нестримної жаги тютюнового диму обертом ішла голова.

Нойбауер подивився на номер на грудях 509. Це був початковий, тризначний номер.

– Скільки ти вже тут? – спитав він.

– Десять років, пане оберштурмбанфюрере.

Десять років. Нойбауер навіть не знав, що в таборі досі є в’язні, які потрапили сюди з моменту його заснування. «Власне, це знак моєї м’якості», – подумав він. Таборів, які мають таких довголітніх в’язнів, точно небагато. Він затягнувся. Можливо, колись це стане йому в пригоді. Хтозна, що ще може трапитися.

Зайшов Вебер. Нойбауер вийняв із рота сигару і відригнув. На сніданок він їв яєчню з ковбасою – одну з улюблених страв.

– Оберштурмфюрере Вебер, – почав він, – цього в наказі не було.

Вебер поглянув на нього, чекав на жарт. І не дочекався.

– Ми їх повісимо сьогодні ввечері, під час переклички, – сказав урешті він.

Нойбауер відригнув удруге.

– Наказу не було, – повторив він. – До речі, чому ви робите такі речі на власний розсуд?

Вебер відповів не відразу. Він не міг збагнути, чому Нойбауер звертає увагу на таку дрібницю.

– Для цього є досить людей, – сказав Нойбауер. Останнім часом Вебер став надто самостійним. Йому піде на користь, якщо й він зрозуміє, хто тут віддає накази і розпорядження. – Що з вами, Вебере? Нерви здають?

– Ні.

Нойбауер знову обернувся до 509 і Бухера. Повісять, сказав Вебер. Власне, правильно. Але навіщо? День склався краще, ніж можна було очікувати. Окрім того, видалася гарна нагода показати Веберові, що не всі його задуми мають здійснюватися.

– Це не була пряма відмова виконати наказ, – пояснив він. – Я розпорядився взяти добровольців, а те, що я тут побачив, на це не схоже. Посадіть їх на два дні в бункер. Лише це, більше нічого не робіть. Більше нічого, Вебере, вам зрозуміло? Я хочу, щоб мої накази виконували.

– Так точно, зрозумів, буде зроблено.

Нойбауер вийшов. Задоволений і з відчуттям власної переваги. Вебер зневажливо подивився йому вслід. «Нерви, – подумав він. – Хто тут має міцні нерви? І хто розм’як? Два дні в бункері!» Він роздратовано обернувся. На розбите обличчя 509 впав промінь сонця. Вебер уважніше подивився на нього.