Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

У сутінках через окремі кавалки тіл між бригадами виникла суперечка, особливо бажаними були, звісно, голови. Кожен блок прагнув бути на перекличці повним складом, аби уникнути важкого покарання за некомплектність. За закривавлені куски плоті зчинилися штовханина й галас, аж поки не пролунала команда «Струнко!». Старости блоків нічого не могли вдіяти у цій колотнечі – двох тіл таки бракувало. Можливо, їх розірвало бомбою на дрібні кавалки, які опинилися за муром або лежали розкидані на дахах мідярні.

Веберові відрапортували:

– Тепер бракує лише півтора тіла. Росіяни мали три ноги на одного, а в поляків була одна зайва рука.

Вебер позіхнув.

– А тепер визначте за прізвищами, кого саме бракує.

Рядами в’язнів прокотилося ледь помітне хвилювання. Поіменна перекличка означала, що стояти доведеться ще як мінімум годину-дві, а може, й довше: оскільки росіяни і поляки не розуміли німецької, в них вічно виходила плутанина з прізвищами. Перекличка почалася. Голоси тремтіли, тоді чулися лайка й удари. Есесівці були знервовані і товкли всіх, бо гаяли свій вільний час. Капо і старости лупили через страх. Люди втрачали рівновагу й падали, під пораненими поволі розливалися чорні калюжі крові. Їхні сірі обличчя загострювались і в густих сутінках ставали мерехтливим знаменням смерті. Вони сумирно дивилися з землі на товаришів, які стояли струнко і не сміли допомогти. Для декого цей ліс брудних смугастих ніг був останнім, що вони бачили на цьому світі.

У небі над крематорієм зійшов місяць. Він висів в імлистому повітрі просто за димарем, і в місячному сяйві здавалося, наче в печах спалюють духів, а з комина виривається холодне полум’я. А тоді місяць визирнув над димарем і скидався на міномет, що вистрілює в небо червону кулю.

У першій десятці 13-го блоку стояв ув’язнений Ґольдштайн. Він був останнім у лівому крилі, поруч з ним лежали поранені й загиблі з його блоку. Серед поранених був його друг Шеллер. Він лежав одразу поруч із ним. Краєм ока Ґольдштайн помітив, що чорна пляма під пошматованою ногою Шеллера швидко збільшується. Благенька пов’язка розв’язалася, Шеллер стікав кров’ю. Ґольдштайн штурхнув свого сусіда Мюнцера і впав на бік, мов непритомний. Підлаштував так, що впав на Шеллера. Це було дуже небезпечно. Розлючений відповідальний за блок есесівець скаженим звіром бігав довкола рядів. Добрий копняк його важкого чобота у скроню міг спровадити бідолаху Ґольдштайна на той світ. В’язні поруч стояли нерухомо, але спостерігали за тим, що діється. Блокфюрер разом зі старостою саме був на іншому кінці групи. Староста про щось повідомляв. Він також помітив Ґольдштайнів маневр і намагався хоч трохи затримати шарфюрера.

Ґольдштайн намацував шнур, яким була перемотана Шеллерова нога. Просто перед його очима була кров, він чув запах сирого м’яса.

– Облиш це, – прошепотів Шеллер.

Ґольдштайн знайшов послаблений вузол і розв’язав його. Кров пішла ще сильніше.

– З такою ногою вони однаково мене ліквідують, – шепотів Шеллер.

Нога висіла на кількох сухожиллях і клаптях шкіри. Через падіння Ґольдштайна вона посунулася і тепер лежала косо, з викрученою ступнею, наче мала третій суглоб. Ґольдштайнові руки були вологі від крові, він зав’язав вузол, але шнурок знову зсунувся. Шеллер сіпнувся з болю.

– Облиш.

Ґольдштайнові довелося знову розв’язувати ґудз. Під пальцями він відчув осколки кості, порпався у слизькому м’ясі. Його занудило, він сковтнув, знайшов пов’язку, підтягнув її і закляк. Мюнцер штовхнув його ногу. Це був сигнал: наближався засапаний блокфюрер-есесівець.

– Знову якась сволота! З цим що вже сталось?

– Впав, пане шарфюрере! – Поруч стояв староста блоку. – Вставай, гнила падлюко! – закричав він на Ґольдштайна і копнув його в ребра.

Копняк виглядав значно сильнішим, ніж був насправді. Староста блоку стримав його в останню мить. І копнув іще раз. Цим він запобіг ударам блокфюрера. Ґольдштайн не ворушився. В обличчя йому била Шеллерова кров.

– Ну ж бо, ходімо! Хай лежить! – Блокфюрер пішов далі. – Прокляття, коли ж ми з цим покінчимо?

Староста поспішив за ним.

Ґольдштайн почекав секунду, тоді вхопив пов’язку, стягнув її докупи, зав’язав і прилаштував на місце дерев’яну закрутку. Кров більше не бухала, лише сочилася. Ґольдштайн обережно забрав руки. Пов’язка трималася міцно.

Перекличка закінчилася. Погодилися на тому, що бракувало три чверті одного росіянина і верхньої половини в’язня Сібольські з п’ятого барака. Це було не зовсім точно. Руки Сібольські були. Але їх забрав 17-й барак і видав за рештки Йозефа Бінсванґерса, бо від нього самого не знайшли нічого. А двоє з 5-го барака вкрали нижню половину росіянина, якого там видали за Сібольські, адже ноги ідентифікувати доволі важко. На щастя, було ще кілька зайвих кавалків, які зарахували як чверть зниклого росіянина. Отже, вдалося-таки встановити, що в хаосі бомбардування не втік жоден в’язень. Але це не гарантувало, що в’язням дозволять розійтися, можливо, всім доведеться стояти на плацу до ранку, аби зранку відновити пошуки останків у мідярні, – кілька тижнів тому в’язні простояли на плацу два дні, поки не знайшовся труп самогубця. Вебер спокійно сидів на кріслі, підборіддя поклав на руки, сперті на спинку. Весь цей час він майже не рухався. Щойно йому повідомили результат, він повільно підвівся і потягнувся.