Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Він купив одну з газет. Там уже було коротке звернення Дітца. Швидко спрацювали. А ще повідомлення про два збиті літаки над містом і половину збитих літаків над Мінденом, Оснабрюком та Ганновером. Стаття Ґеббельса про нелюдське дикунство бомбардувань мирних німецьких міст. Кілька гасел фюрера. Повідомлення про те, що «Гітлер’юґенд» шукає льотчиків, які вистрибнули з парашутом. Нойбауер викинув газету і зайшов у магазин сигар на розі.

– Три «Дойче Вахт», – замовив він.

Продавець подав скриньку з сигарами. Нойбауер з байдужим виглядом обрав три штуки. Вони були паскудні, саме букове листя. Вдома у нього значно кращі, імпорт з Парижа та Голландії. «Дойче Вахт» він замовив лише тому, що це його магазин. До приходу до влади НСДАП тютюнова крамниця належала фірмі «Лессер і Захт» – євреям-визискувачам. Крамницю відібрав штурмфюрер Фрайберґ, і до 1936 року вона була у його власності. Золота жила. Нойбауер відкусив кінчик «Дойче Вахт». Хіба він винен, що Фрайберґ напився і вдався до критики фюрера? Нойбауер, як відданий член партії, мусив доповісти про ці зрадницькі зауваження. Незадовго після того Фрайберґ зник, а Нойбауер купив магазин у його вдови. Зробив дружню послугу. Радив їй позбутися крамниці якнайшвидше, бо мав інформацію, що власність її чоловіка мають конфіскувати. Гроші – це не магазин, їх сховати легше. Вона була вдячна і продала крамницю. За чверть ціни, звісно. Нойбауер пояснив їй, що більше заплатити не може, а справу треба залагодити швидко. Вона все зрозуміла. Конфіскації так і не було. Але він і на це мав пояснення: зробив усе, що міг, аби гроші залишились їй. Він вчинив порядно. Обов’язок є обов’язок, а крамницю і справді могли конфіскувати. Окрім того, вдова не могла б керувати магазином, її просто викинули б на вулицю.

Нойбауер витяг сигару з рота. Нею годі було затягтися. Справжній непотріб. Але люди за таке платять. Шаленіють за всім, що димить. Якби не карткова система, можна було б заробити у десять разів більше. Він іще раз поглянув на магазин. Пощастило, вцілів. Сплюнув, у роті раптом з’явився поганий присмак. Певно, сигара чи, може, щось інше? Що б то могло бути? Нерви? І чого він пригадав усі ці історії? Отой весь старий, давно забутий мотлох. Він викинув сигару, а дві інші, щойно сів у машину, віддав водієві.

– Альфреде, це тобі, посмакуєш увечері. А тепер їдьмо подивимося на сад.

Сад був великою гордістю Нойбауера. Здоровецька ділянка на межі міста. Більша частина зайнята овочами і фруктами, до того квітник і стайня. Порядок тут підтримували кілька російських полонених із табору, вони працювали безкоштовно і, власне, мали б доплачувати Нойбауеру. Замість пахати по дванадцять-п’ятнадцять годин у плавильні міді вони насолоджувалися свіжим повітрям і легкою роботою.

На сад спускалися сутінки. У чистому небі над яблунями висів місяць. Повітря пахло свіжоскопаною землею. В борознах проростали перші зелені паростки, на фруктових деревах набубнявіли липкі бруньки. Маленька японська вишня, яка зимувала в оранжереї, вкрилася вуаллю делікатних блідо-рожевих квітів.

Росіяни працювали на протилежному боці ділянки. Нойбауер бачив їхні темні зігнуті спини, бачив силует наглядача і його зброю, штик якої стримів у небо. Наглядач тут був лише задля дотримання правил, росіяни не намагалися втекти. Куди б вони поділися у своїх уніформах і без знання мови? З крематорію вони принесли паперовий мішок із попелом і підсипали його в борозни. Зараз обробляли грядки з полуницею і спаржею – Нойбауер їх дуже любив, вони ніколи йому не набридали. У мішку був попіл шістдесяти людей, а серед них – дванадцятьох дітей.

У сливово-синіх ранніх сутінках тьмяно світилися перші примули і нарциси. Вони росли в оранжереї коло південної стіни. Нойбауер відчинив віконце і нахилився. Нарциси не пахли. Натомість пахло фіалками, які сховала темрява. Він глибоко вдихнув. Це його сад. Він сам заплатив за нього. Старомодно і чесно. Повну ціну. Сад він ні в кого не відбирав. Це його місце. Місце, де він ставав людиною після тяжкої служби на благо батьківщини і після всіх турбот про сім’ю. Глибоко вдоволений, він роззирнувся. Поглянув на альтанку, сховану в кущах жимолості і пагонах в’юнкої троянди, на живопліт з букшпану, на штучний туфовий грот, на кущі бузку, вдихав терпке повітря, в якому вже чулася весна. Ніжно торкав рукою обгорнуті соломою стовбури персиків і груш, а тоді відчинив двері стайні.

Він не пішов до курей, які куняли на сідалах, мов старі баби, не пішов до молодих свинок, що мирно спали в соломі, він рушив до кроликів. У Нойбауера були білі й сірі ангорські кролики з довгою шовковистою шерстю. Коли він ввімкнув світло, вони повільно прокидалися зі сну. Просунув палець крізь сітку і погладив кролика. Хутро м’якше за будь-що, чого він торкався. Взяв з кошика капустяне листя і порізаний буряк, кинув у клітки. Кролі наблизилися і рожевими писочками почали повільно їсти.