Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Високий і стрункий, він стояв у своїй елегантній уніформі і дивився на групу. Кожен мав рішучий і невинний вигляд. Про евакуацію сімей думали майже всі, але ніхто не виказав себе навіть поглядом. Кожен думав те саме: Дітцові добре, його родини в місті немає. Він із Саксонії, і єдина його турбота – виглядати мов справжній прусський гвардійський офіцер. Це було дуже просто. Коли не йдеться про тебе, можна з великим запалом роздавати розпорядження і накази.

– У мене все, панове, – сказав Дітц. – Дозволю собі нагадати: наша найновіша таємна зброя вже поставлена на конвеєр. Бомби V-1 проти неї безсилі, якими б дієвими вони не були. Лондон лежить у руїнах. Англія під постійним обстрілом. Ми утримуємо головні порти Франції. Армія загарбників має величезні проблеми з постачанням. Контратака виштовхне ворога в море, її саме готують. Ми накопичили величезні резерви. А наша нова зброя – докладніше про неї сказати не можу, але знаю з найвищих компетентних джерел, за три місяці перемога буде за нами. Мусимо протриматися три місяці. – Він викинув руку вперед. – До роботи! Хайль Гітлер!

– Хайль Гітлер! – прогриміла група.

Нойбауер вийшов із ратуші. «Про Росію не сказав ні слова, – подумав він. – І про Райн. Не згадав прорив Західного валу. Протриматися – йому легко говорити. За душею нічого. Фанатик. У нього, на відміну від мене, немає магазину біля вокзалу. І частки в меллернській газеті. Навіть землі нема. А у мене все це є. Якщо все злетить в повітря, хто мені це відшкодує?»

Раптом вулиця заповнилася людьми. На площу перед ратушею набилася маса народу. На зовнішніх сходах змонтували мікрофон, мав виступати Дітц. З фасаду на натовп дивилися усміхнені кам’яні обличчя Карла Великого і Гайнріха Лева. Нойбауер сів у «мерседес».

– Альфреде, жени на Герман-Ґерінґ-штрассе.

Універмаг Нойбауера був на розі Герман-Ґерінґ-штрассе і Фрідріхсаллеє. Велика споруда з магазином модного одягу на першому поверсі. Два верхні поверхи займали бюро.

Нойбауер скомандував зупинитися і пішов оглянути будинок. Постраждали лише дві вітрини. Він здійняв погляд на бюро, ті були затягнуті димом зруйнованого вокзалу, але його приміщення не горіли. Хіба вилетіло кілька шибок, ото й уся шкода.

Він зупинився перед будинком. «Двісті тисяч марок, не менше, може, й більше, – подумав собі. – А заплатив я п’ять тисяч. У 1933 році це належало євреєві Йозефу Блянку. Він хотів сто тисяч, розпачав, що ціна й так надто низька, і дешевше продавати відмовлявся. Після чотирнадцяти днів у концентраційному таборі погодився на п’ять тисяч. Я вчинив гідно, – думав Нойбауер. – Міг же отримати і безкоштовно. Після того як з ним розважилося СС, Блянк був готовий подарувати мені той універмаг. А я заплатив п’ять тисяч. Добрі гроші. Звичайно, не одразу, тоді в мене ще не було такої суми. Я заплатив, щойно отримав перші орендні виплати. Блянк погодився і на це. Добровільний, офіційний продаж з нотаріальним посвідченням». Йозеф Блянк нещасливо впав у таборі, втратив око, зламав руку і дуже побився – прикрий збіг обставин. Люди з плоскостопістю легко втрачають рівновагу. Нойбауер про це не просив, його навіть не було при цьому. Він лише наказав взяти Блянка під варту, аби той не постраждав від надто завзятих есесівців. Усе решта було з руки керівника табору Вебера.

Він розвернувся. І що йому до минулого? Це ж давно забута справа. Треба було жити. Якби будинок купив не він, це зробив би інший партієць. І заплатив би ще менше. А може, й забрав би задурно. Він діяв легально, в межах закону. Сам фюрер казав, що його вірні прибічники мусять бути винагороджені. І що він, Бруно Нойбауер, здобув порівняно з високими чинами? Ґерінґом, наприклад, чи Шпрінґером, гауляйтером, який з готельного портьє перетворився на мільйонера? Нойбауер не грабував, він лише дешево купив. Він чистий, має квитанції й нотаріальні документи.

Над вокзалом здійнявся вогонь. Почулися вибухи. Напевно, вагони з боєприпасами. На стінах дому застрибали червоні відблиски полум’я, здавалося, наче будинок вкрився кривавим потом. «Безглуздя, – подумав Нойбауер. – Я просто перехвилювався. Про адвокатів-євреїв, яких вигнали з будинку, давно всі забули!»

Він сів у машину. Близькість до вокзалу – чудово для ведення справ, але надто небезпечно під час бомбардувань, є чого хвилюватися.

– На Ґроссе-штрассе, Альфреде!

Будинок редакції меллернської газети не постраждав взагалі. Про це Нойбауер уже довідався телефоном. Саме готували екстрений випуск. Тираж розходився блискавично, його буквально виривали в продавців із рук. Нойбауер бачив, як зникають білі упаковки газет. З кожної він отримував один пфеніг. На роверах приїздили продавці за новими пачками газет і миттю зникали. Екстрені випуски приносили додатковий дохід. Кожен продавець забирав принаймні двісті примірників. Нойбауер нарахував сімнадцять розповсюджувачів. Отже, це тридцять чотири додаткові марки, хоч якась приємність у всій цій ситуації. За ці кошти він зможе покрити частину видатків за вибиті шибки й вітрини. Хоча вони ж застраховані. Звісно, якщо страховка заплатить. Себто якщо зможе заплатити, зважаючи на масштаби руйнувань. Вони заплатять! Йому так точно. Отже, тридцять чотири марки – це чистий прибуток.