Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

– Мукі, – покликав він, – ходи сюди, Мукі.

Тепло стайні заколисувало, мов далекий сон. Запах тварин повертав забуту невинність. Маленький світ в собі, майже вегетативне існування, далеко від бомб, інтриг і боротьби за виживання, – капустяне листя і буряки, пухнасте зачаття, стрижка і народження нового життя. Нойбауер продавав вовну, але ніколи не вбив жодної тварини.

– Мукі, – знову покликав він.

Великий білий самець ніжними губами взяв з його руки листок капусти. Червоні очі сяяли, мов світлі рубіни. Нойбауер почухав йому шию. Коли він зігнувся, чоботи заскрипіли. Що сказала Сельма? В безпеці? Що там у таборі ми в безпеці? Чи хоч хтось у безпеці? Коли і де взагалі було безпечно? Він просунув іще капусти через сітку. «Дванадцять років, – подумав він. – До того як ми захопили владу, я був поштовим службовцем із зарплатнею двісті марок на місяць. Ні життя, ні смерті. Тепер у мене є певні статки, і я не хочу їх втратити».

Він подивився в червоні очі кроля. Сьогодні все склалося добре. Так має бути і надалі. Можливо, бомбардування було помилковим. Коли задіюють нові частини, таке трапляється. Місто не має важливого значення, інакше його спробували б знищити значно раніше. Нойбауер відчув, що заспокоюється.

– Мукі, – сказав він і подумав: у безпеці? Безперечно! Кому хочеться пропасти в останній момент?

– Свині смердючі! Ану ще раз, усе з початку!

Робітничі бригади Великого табору вишикувались на плацу шеренгами з десяти осіб по блоках. Уже стемніло, і в невиразному світлі в’язні у своїх смугастих робах виглядали як табун змордованих зебр.

Перекличка тривала вже більше години, але через бомбардування кількість і досі не сходилась. Бригади, які працювали в мідярні, втратили людей. Бомба потрапила в їхній відділ, кілька осіб загинули й отримали поранення. До того ж наглядачі СС відкрили вогонь по в’язнях, які бігали в пошуках укриття, бо вирішили, що ті хочуть втекти. Через стрілянину загинуло ще пів дюжини осіб.

Після бомбардування в’язні витягали з-під завалів своїх товаришів або те, що від них залишилось. Для переклички. Якою б малою не була ціна життя в’язня і хоч яким байдужим було ставлення есесівців – під час переклички кількість в’язнів мала відповідати спискам. Трупи бюрократію не лякали. Вони зібрали все, що змогли відшукати: хтось ніс руки, ноги чи відірвані голови. Нашвидкуруч змайстровані ноші використовували для транспортування поранених з розірваними животами і відірваними кінцівками. Легкопораненим дістатися табору допомагали товариші, тягнучи їх на собі. Бинтів бракувало, їх ні з чого було робити. Тих, хто стікав кров’ю, поперев’язували дротами і шпагатами, поранені з розпоротими животами, яких несли на ношах, мусили тримати в руках власні кишки. На гору бригади заледве видряпалися. Дорогою померли ще двоє. Їх дотягли мертвими. Через це стався трафунок, у якому зганьбився шарфюрер Штайнбреннер. Коло вхідної брами, як завжди, стояв оркестр і грав «Фрідерікус Рекс». Наказали виконати парадний марш, і робітничі бригади, з рівнянням направо, викидаючи вперед ноги, промарширували повз СС-лагерфюрера Вебера та його штаб. Навіть важкопоранені на ношах обернули голови праворуч і, хоч при смерті, намагалися виструнчитись. Не салютували лише мертві. Штайнбреннер помітив, що один з в’язнів, якого тягли двоє, звісив голову. Він не догледів, що й ноги чоловіка волочилися, підскочив до нього і вдарив револьвером межи очі. Молодий і завзятий Штайнбреннер у поспіху вирішив, що чолов’яга лише непритомний. Удар відкинув голову мертвого назад, а нижня щелепа відвисла; усе це виглядало так, наче закривавлений рот останнім гротескним рухом черепа намагається вихопити револьвер. Решта есесівців ледь не луснула зі сміху, а Штайнбреннер осатанів, бо щойно втратив частину свого реноме, яке здобув завдяки ін’єкції соляної кислоти Йоелеві Бухсбауму. Тепер доведеться чекати наступної нагоди, аби знову себе показати.

Марш із мідярні до табору тривав довго, і перекличка почалася пізніше, ніж звичайно. Загиблих і поранених, як завжди, розклали в по-військовому строгому порядку, так, аби й вони були в шеренгах свого блоку. Навіть важкопоранені не були винятком, їх не поклали в лазарет і не перев’язали; перекличка – ось що мало значення.

– Ну ж бо! Ще раз! Якщо й цього разу не збіжиться, ми допоможемо!

Есесівець Вебер, начальник табору, сидів верхи на дерев’яному стільці, який йому винесли на плац. Тридцятип’ятирічний чоловік середнього зросту і міцної статури. Широке смугле обличчя зі шрамом від лівого кутика рота вниз через підборіддя – згадка про сутичку з парамілітарною організацією ваймарських соціал-демократів у 1929 році. Вебер сперся на спинку крісла і знуджено дивився, як між в’язнями збуджено бігають есесівці, капо і старости блоків, викрикують і б’ють усіх без розбору. Старости пітніли і наказували рахувати наново. Лунали монотонні голоси: один-два-три. Плутанина виникла через розшматовані тіла в мідярні. В’язні доклали всіх зусиль, аби позбирати голови, руки і ноги, але всього таки не знайшли. Як би не рахували, виходило, що двох людей бракує.