Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Він знову плюнув і пішов геть. 509 затримав подих, йому на мить потемніло в очах, наче опустилася чорна завіса. Гандке терпіти його не міг, і 509 намагався не потрапляти йому на очі. А цього разу лишився стояти як вкопаний. Спостерігав за ним, поки той не зник за вбиральнею. Погроза його не злякала, погрози були у таборі буденністю. Він думав лише про те, що ховалося за нею. Отже, Гандке теж щось відчув. Інакше він би такого не говорив. Можливо, він навіть почув щось від СС. 509 глибоко дихав. Він таки не йолоп.

Знову подивився на місто. Дим тепер щільно висів над дахами. Дзвінки пожежників було заледве чути. З вокзалу долинало нерегулярне гупання, наче там вибухали боєприпаси. Машина коменданта табору так рвучко ввійшла в поворот, що її аж занесло. 509 побачив це, і раптом його обличчя ворухнулося, він усміхнувся, а тоді засміявся. Він сміявся, сміявся беззвучно, надривно, вже й не пригадував, коли сміявся востаннє, не міг зупинитися. Це був невеселий сміх, він, сміючись, обережно озирнувся довкола, підняв свій знесилений кулак, потрусив ним і сміявся далі, аж доки тяжкий напад кашлю не кинув його на землю.

«Мерседес» стрімко спускався в долину. Оберштурмбанфюрер Нойбауер, огрядний чоловік із заплилим обличчям любителя пива, сидів поруч із водієм. Білі рукавиці на його широких долонях світилися на сонці. Він помітив це і зняв їх. «Сельма, – думав він, – Фрея! Будинок!» Ніхто не взяв слухавки.

– Ну ж бо, – командував він, – жени, Альфреде! Швидше, швидше!

У передмісті вони відчули запах паленого. Просувалися далі, а сморід ставав дедалі нестерпнішим, щільно огортав місто і дер горло. Перші кратери від бомб трапилися їм на Ноєр Маркт. Ощадкаса лежала в руїнах і горіла. Пожежники намагалися врятувати сусідні будинки, але надто тонкі струмені води мало чим могли зарадити. Кратер посеред площі смердів сіркою і кислотою, шлунок Нойбауера зсудомило.

– Альфреде, жени через Гакенштрассе! – вигукнув він. – Тут ми не проїдемо!

Шофер розвернувся. Авто робило великий гак південною частиною міста. Тут будинки з невеличкими садками мирно ніжилися у променях сонця. Дув північний вітер, повітря було чисте й прозоре. Щойно вони опинилися на іншому березі ріки, знову з’явився горілий запах, він посилювався і врешті висів над вулицями, мов важкий осінній туман.

Нойбауер посмикував свої коротко, як у фюрера, підстрижені вусики. Колись вони були вправно закручені догори, як у Вільгельма ІІ. «Кляті спазми в шлунку! Сельма! Фрея! Чудовий будинок!» І живіт, і груди – все стало шлунком.

Об’їжджати довелося ще двічі. В одному місці дорогу перегородив розбомблений магазин меблів. Фасад обвалився, частина меблів іще була на поверхах, решта розлетілася на всі боки і горіла на уламках стін. Потім була перукарня, тут на руїнах плавилися викинуті вибуховою хвилею воскові манекени.

Врешті машина звернула на Лібіґштрассе. Нойбауер вихилився з авто. Ось він, його будинок! Квітник перед хатою! На газоні теракотовий гном і такса з червоної порцеляни. Неушкоджені! Всі шибки цілі! Шлунок відпустило. Він піднявся сходами і прочинив двері. «Пощастило, – подумав він. – Пронесло, але ж так і має бути!» З якого дива саме йому мало б щось статися?

Він повісив фуражку на оленячі роги і зайшов у вітальню.

– Сельмо! Фреє! Де ви?

Ніхто не озивався. Нойбауер перетнув кімнату і рвучко прочинив вікно. В саду за будинком працювали двоє російських полонених. Вони на мить підняли очі й квапно знову взялися до роботи.

– Гей ви, більшовики!

Один росіянин припинив копати.

– Де моя сім’я? – прокричав Нойбауер.

Чоловік відповів російською.

– Покинь свою собачу мову, кретине! Ти знаєш німецьку! Може, вийти і навчити тебе?

Росіянин витріщився на нього.

– Ваша дружина в підвалі, – промовив хтось за спиною Нойбауера.

Він обернувся. Це була служниця.

– В підвалі? Ну так, звісно. А де були ви?

– На вулиці, виходила лише на мить! – Дівчина стояла в дверях, обличчя розпашіле, очі блищать, ніби прийшла з весілля.

– Кажуть, вже сто загиблих, – торохкотіла вона. – На вокзалі, мідному заводі, в церкві.

– Тихо! – перебив її Нойбауер. – Хто каже?

– Люди на вулиці.

– Хто конкретно? – Нойбауер зробив крок вперед. – Антидержавні промови! Хто це сказав?

Дівчина відступила.

– На вулиці, не я, хтось, всі…

– Зрадники! Покидьки! – Нойбауер шаленів. Врешті з’явилася нагода спустити гнів. – Банда! Свині! Аби лиш поскиглити! А ви? Що вам треба на вулиці?