Еріх Марія Ремарк: Іскра життя

– Не знаю.

– Як-то – не знаю, ти ж мусив щось чути.

– Не чув нічого, – стомлено відповів Берґер, – щойно пролунали сирени, вони припинили спалювати.

– Чому?

– Звідки я можу знати? Був наказ, та й по всьому.

– А СС? Ти щось бачив?

– Ні.

Берґер пройшов між рядами нар в глиб барака. 509 провів його поглядом. Він так чекав Берґера, хотів з ним поговорити, а виглядає, що той байдужий до подій, як і всі інші. Він цього не розумів.

– Не хочеш вийти? – спитав він Бухера.

– Ні.

Бухерові було двадцять п’ять років, сім із них він сидів у таборі. Його батько був редактором соціал-демократичної газети, цього вистачило, аби посадити сина. «Коли він звідси вийде, – думав 509, – то зможе прожити ще років сорок. А мені вже п’ятдесят. Мені залишилося десять, щонайбільше двадцять років. – Він витяг з кишені тріску дерева і почав її жувати. – І чого я про таке думаю?»

Повернувся Берґер.

– 509, з тобою хоче поговорити Ломанн.

Ломанн лежав у глибині барака на нижніх нарах, просто на голих дошках. Він сам так захотів. Страждав на тяжку дизентерію і вже не міг вставати. Вважав, що так хоч трохи чистіше. Але чистіше не було. Усі звикли. Пронос був у всіх – у когось сильніший, у когось слабший. Для Ломанна це була тортура. Він лежав на смертному одрі й вибачався щоразу, коли його нутрощі скручувало. Обличчя мав таке сіре, що скидався на знекровленого негра. Він поворушив рукою, і 509 схилився над ним. Очні яблука Ломанна блискали жовтизною.

– Бачиш? – прошепотів він і широко відкрив рот.

– Що? – 509 дивився на синє піднебіння.

– Ззаду справа – там золота коронка.

Ломанн обернув голову в напрямку вузького вікна. За ним стояло сонце, і з цього боку барак пронизувало слабке рожевувате світло.

– Так, тепер бачу, – збрехав 509.

– Витягніть її.

– Що?

– Витягніть! – нетерпляче прошепотів Ломанн.

509 подивився на Берґера. Той похитав головою.

– Вона ж міцно сидить, – сказав 509.

– Тоді вирвіть зуб. Він хитається. Берґер вміє. Він же у крематорії таке робить. Вдвох ви точно зможете.

– А чого ти задумав її зняти?

Повіки Ломанна повільно піднялися й опустилися. Повіки, наче в черепахи, зовсім без вій.

– Ви й самі знаєте. Золото. Купите їжу. Лєбенталь може її обміняти.

509 не відповів. Обмін золотих коронок – небезпечна справа. Золоті пломби реєстрували під час поступлення в табір, а згодом у крематорії їх виймали і збирали. Якщо есесівці виявляли відсутність зареєстрованих пломб, відповідав весь барак. Морили голодом, поки пломбу не повертали. А того, в кого її знаходили, вішали.

– Витягніть її! – прохрипів Ломанн. – Це нескладно, візьміть щипці! Може, вистачить і дроту.

– Нема в нас щипців.

– Дріт, просто зігніть як слід дріт.

– Дроту теж нема.

Очі Ломанна заплющилися. Він виснажився. Губи ворушились, але слів не було. У пласкому тілі єдиним знаком життя був порух темних сухих губ, а в них свинцевою цівкою вливалось небуття. 509 підвівся і поглянув на Берґера. Ломанн не бачив їхніх облич: заважали дошки кількаповерхових нар.

– Як він?

– Вже недовго.

509 кивнув. Він надто часто бачив наближення смерті, тож мало що відчував. Косі промені сонця падали на п’ятьох людей, які, наче вихудлі мавпи, сиділи на верхньому поверсі.

– Скоро ґеґне? – спитав чоловік, чухаючи пахви і позіхаючи.

– Чого питаєш?

– Нам дістанеться його лежанка. Мені і Кайзеру.

– Та звісно.

Якусь мить 509 дивився на мерехтливе світло, воно зовсім не пасувало до смердючого приміщення. Шкіра чоловіка, який запитував, виглядала в тому світлі мов шкіра леопарда; на ній було повно чорних плям. Чоловік почав їсти гнилу солому. За кілька ліжок високими тонкими голосами сварилися двоє. Чулися безсилі удари.

509 відчув, що хтось тягне його ногу, за штанину смикав Ломанн. Він знову схилився.

– Витягуйте! – прошепотів Ломанн.

509 присів на край ліжка.

– Ми не зможемо її обміняти. Це небезпечно. Ніхто не наважиться.

Рот Ломанна тремтів.

– Не хочу, аби коронка дісталась їм, – натужно вимовив він. – Тільки не їм! У 1929-му я заплатив за неї сорок п’ять марок. Тільки не їм! Витягніть її!

Раптом він скрутився й застогнав. Через біль шкіра довкола очей і рота взялася зморшками: інших м’язів у нього більше не було.

Потім він виструнчився, разом із виштовхнутим з грудей повітрям вирвався звук відчаю.

– Не турбуйся про це, – сказав Берґер.

– У нас є ще трохи води. Це не страшно, ми все приберемо.

Ломанн на якийсь час затих.