Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Але найважливішим серед ветеранів був Лео Лєбенталь. Він мав таємні зв’язки з чорним ринком у Великому таборі, подейкували, що навіть із зовнішнім світом. Як йому це вдавалося, точно не знав ніхто. Відомо було, що до справи мали стосунок дві повії з дому терпимості «Летюча миша» у передмісті. У цьому був начебто замішаний навіть один есесівець, але деталі були невідомі. А Лєбенталь мовчав як риба.

Він торгував усім. Через нього можна було роздобути недопалки, моркву, іноді й картоплю, відходи з кухні, кістки, а час до часу й окраєць хліба. Він нікого не обдурював, дбав лише про товарообіг. Йому ніколи не спадало на думку таємно подбати про свої інтереси. При житті його тримав сам торг, а не те, чим він торгував.

509 заповз у двері. Косе сонячне проміння пронизувало його вуха. Восково-жовті, вони якусь мить світилися довкола темної плями його голови.

– Вони бомбардували місто, – мовив, важко дихаючи.

Ніхто не відповів. 509 нічого не бачив, після сонячного світла в бараці було темно. Він кліпнув.

– Вони бомбардували місто, – повторив він, – ви нічого не чули?

Усі мовчали і цього разу. 509 побачив поруч із дверима Агасфера. Він сидів на підлозі і гладив вівчура, той гарчав зі страху. Зваляне волосся звисало на пошрамоване обличчя, а з-під нього блискали перелякані очі.

– Гроза, – бурмотів Агасфер, – просто гроза! Спокійно, вовче, спокійно!

509 поліз в глиб барака. Він не розумів, чому інші настільки байдужі.

– Де Берґер? – спитав 509.

– У крематорії.

– Ніхто не хоче вийти? – 509 поклав пальто і куртку на землю.

Він поглянув на Вестгофа і Бухера. Ті не відповіли.

– Ти ж знаєш, що це заборонено, – сказав врешті Агасфер. – Під час тривоги.

– Тривога закінчилася.

– Ще ні.

– Вже. Літаки полетіли. Вони бомбардували місто.

– Скільки можна це повторювати? – гаркнув хтось із темряви.

Агасфер підвів голову:

– Може, вони в покарання розстріляють пару дюжин наших.

– Розстріляють? – захихотів Вестгоф. – Відколи це тут розстрілюють?

Вівчур загавкав. Агасфер вхопив його міцніше.

– У Голландії після бомбардувань розстрілювали зазвичай від десяти до двадцяти політичних. Аби дурниці голови не чіплялися.

– Ми не в Голландії.

– Я знаю, я лише сказав, що в Голландії розстрілювали.

– Розстріляють! – зневажливо кинув Вестгоф. – Ти що, солдат, щоб мати такі почесті? Тут вішають і забивають до смерті.

– Для різноманітності можуть і розстріляти.

– Позатикайте свої кляті пащеки, – пролунав з темряви той самий голос.

509 присів коло Бухера і заплющив очі. Він досі бачив дим над містом і чув глухий гуркіт вибухів.

– Як гадаєте, нині нас годуватимуть? – спитав Агасфер.

– Якого чорта! – пролунав голос із темряви. – Що тобі ще треба? Спершу подавай розстріл, а тепер іще й їжу!

– Єврей мусить мати надію.

– Надію! – знову захихотів Вестгоф.

– А що нам залишається? – спокійно спитав Агасфер.

Вестгоф раптом почав схлипувати. Доведений до безумства таким життям, він вже не міг себе контролювати.

509 розплющив очі.

– Мабуть, сьогодні ввечері залишимося голодні. Кара через бомбардування.

– Ти, зі своїм клятим бомбардуванням! – закричав чоловік із темряви. – Стули врешті пельку!

– Хтось має щось з’їсти? – спитав Агасфер.

– Господи! – Голос у темряві захлинувся від безглуздості запитання.

Агасфер не звертав уваги.

– У Терезієнштадті хтось мав кавальчик шоколаду і забув про це. Сховав його одразу після поступлення в табір. Молочний шоколад з автомата із зображенням Гінденбурґа на обгортці.

– Може, ще й паспорт? – заскрипів голос.

– Ні, але на тому шоколаді ми прожили два дні.

– Хто то так викрикає? – спитав 509 у Бухера.

– Хтось із тих, що прибули вчора. Новенький. Скоро заспокоїться.

Агасфер прислухався.

– Минулося.

– Що?

– На вулиці. Відбій тривоги. Останній сигнал.

Раптом стало дуже тихо. А тоді почулися кроки.

– Сховайте вівчура, – прошепотів Бухер.

Агасфер запхав божевільного між ліжка.

– Місце! Тихо! – Він надресирував вівчура слухатися команд. Якби СС його виявили, божевільний не мав би шансів, йому б одразу зробили смертельну ін’єкцію.

Бухер повернувся від дверей.

– Це Берґер.

Др. Ефраїм Берґер був маленьким чоловіком з покатими плечима і цілковито лисою яйцеподібною головою. Його очі сльозилися від запалення.

– Місто горить, – мовив він, щойно зайшов.

509 встав.

– А ті щось про це кажуть?