Еріх Марія Ремарк - Іскра життя

Нижче, трохи навскоси, над сучком у стіні, було надряпано цвяхом: Йоз. Маєр і Lt. d. R. EK 1 & 2. Розшифровувалось це так: Йозеф Маєр, лейтенант запасу, кавалер ордена Залізного Хреста першого і другого ступеня. Очевидно, Маєр не міг про це забути, це затруювало його останні дні. У Першу світову він був на фронті; став офіцером і отримав відзнаки, а позаяк був євреєм, то мав зробити для цього вдвічі більше, ніж будь-хто інший. А згодом, позаяк був євреєм, його заарештували і знищили, як блощицю. Він був переконаний: щодо нього чиниться більша несправедливість, ніж до інших, саме через його заслуги в армії. Він помилявся. Йому випала просто важча смерть. Несправедливість була не в літерах, які він приписав до свого імені. Вони були лише жалюгідною іронією.

Прямокутник сонця рухався далі. Хаїм, Рубен і Мойше Вольф, по яких він ковзнув вершечком, знову зникли в темряві. На світло випливли два нові написи. Один складався лише з двох літер: Ф. М. Той, хто надряпав їх цвяхом на стіні, не надавав собі такого великого значення, як лейтенант Маєр. Навіть власне ім’я стало йому майже байдужим, але сходити зі світу, не залишивши й знака по собі, він не хотів. А нижче було повне ім’я, написане олівцем: Тев’є Ляйбеш зі своїми. Поруч, поспіхом, початок єврейської молитви кадіш: Jis gadal.

509 знав, що за кілька хвилин світло дійде до іншого затертого напису: «Напишіть Леї Занд – Нью-Йорк». Назву вулиці годі було відчитати, далі йшло «Бать…», тоді був кусень, де дерево прогнило, а потім виднілося «помер. Шукайте Лео». Виглядало, що Лео врятувався; але той, хто писав, даремно старався. Жоден із численних в’язнів барака ніколи б не повідомив Лею Занд у Нью-Йорку. Живим звідси не вийшов ніхто.

509 дивився на стіну відсутнім поглядом. Поляк Зільбер, ще коли лежав тут з кровотечею в кишках, назвав її стіною плачу. Більшість імен він знав напам’ять і на початках навіть бився об заклад, яке ім’я з’явиться у світлі першим. Незабаром Зільбер помер, а імена у сонячні дні й далі привидами прокидалися до життя і знову губились у темряві. Влітку, коли сонце стояло вище, на світ божий з’являлися імена, написані нижче, а взимку прямокутник світла з’являв поглядам імена, написані вгорі. Та було й багато інших, російських, польських, єврейських імен, яких світло ніколи не сягало. Барак зводили так швидко, що есесівці не потурбувалися, аби стіни відчистили від написів. В’язнів це теж не обходило, байдуже їм було і до літер на темних закутках стін. Ніхто не хотів бути таким дурним, щоб жертвувати дорогоцінним сірником, аби зневіритися ще більше.

509 відвернувся. Не хотів зараз це бачити. Раптово він відчув себе самотнім, самотнім в особливий спосіб; так, наче інші стали для нього чужими і вони більше не розумілися. Він хвилю вагався, але таки не витримав. Пробрався до дверей і виповз назовні. Тепер на ньому було лише власне лахміття, і 509 одразу змерз. Надворі він випростався, сперся на стіну барака і поглянув на місто. Не знав чому, але бути на чотирьох більше не хотів, йому хотілося стояти. Вартові ще не повернулися. Нагляд тут ніколи не був надто суворим: той, хто заледве ходив, не міг утекти. 509 стояв на правому куті барака. Табір мав форму дуги, що повторювала вигин пагорбів, і звідси він міг бачити не лише місто, а й казарми СС. Вони були ззовні, за колючим дротом і смугою ще безлистих дерев. Перед казармами туди-сюди бігали есесівці. Інші стояли групами і схвильовано дивилися в бік міста. На гору виїхав великий сірий автомобіль. Він зупинився перед мешканням коменданта, що жив поблизу. Нойбауер уже чекав на вулиці, він сів у машину, та рвучко рушила з місця і помчала геть. Ще з часів табору праці 509 знав, що в коменданта у місті є будинок, де живе його сім’я. Він зосереджено слідкував за машиною і не помітив, що хтось тихо скрадався між бараками. Це був Гандке, старший по 22-му бараку, коренастий чоловік, який носив взуття на гумовій підошві. Він мав зелену нашивку кримінальника. Зазвичай Гандке нікого не чіпав, та коли на нього находило, міг покалічити, що вже з багатьма і сталося.

Він наближався. 509 іще міг спробувати втекти, щойно побачив старшого, вияв страху зазвичай задовольняв примітивне бажання Гандке домінувати, але 509 цього не зробив. Він залишився стояти на місці.

– Що ти тут робиш?

– Нічого.

– Ага, нічого. – Гандке плюнув 509 під ноги. – Ти, гівноїд! Замріявся тут? – Його світлі брови здійнялися. – Не напружуйся! Нікуди ви звідси не подінетеся, вас, собак політичних, першими випустять через трубу.