Леся Українка - Кращі твори (збірник)

Отже, і Месія, і Міріам в «Одержимій» – постаті трагічні, і цей трагізм, освітлений крізь призму релігійно-християнського досвіду, постає як феномен духовної й культурно-історичної ущербності людства загалом. Тому вони приречені на страждання. Зраджений та, як завжди, самотній Месія не має права (як Син Божий) на ненависть до тих, хто завдавав йому невимовних мук чи байдуже спостерігав за ними, а як Син Людський – права на особисті почуття, тому й проповідує всепрощенство, смирення й любов до всіх. Міріам вірить у всесильність його вчення – у світло його Слова і Духа, але не може (і не хоче!) прийняти його неволі у праві на людські почуття. Тому її внутрішня драма залишається нездоланною.

А в чому ж вбачала сенс цього трагізму Леся Українка – як митець, як закохана жінка, як духовна істота? Здається, відповідь авторка знаходить, перечитуючи Євангеліє від Матвія: «“Рахіль плаче і не хоче потішитись по дітях своїх, бо їх немає”… ‹…› Але тепер вони безсмертні, бо туга їх матері безсмертна, а вони живуть в її тузі» [13] Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 16. . Воістину, велике страждання – то шлях у безсмертя…

До таких же «пристрасних типів», як і Міріам, належить Кассандра з однойменної драми письменниці. «Трагічна пророчиця» – так називає її сама авторка. Трагізм цей полягає не лише в тому, що, наділена божественим даром передбачати майбутні події, Кассандра не в змозі ні пояснити їхні причини, ні змінити їхній перебіг, а насамперед у тому, що вона сама часто сумнівається у своїх пророцтвах. Знаючи, що Троя загине, пророчиця не вірить у її порятунок. Тому «пророчий дух для неї не дар, а кара . Її ніхто не каменує, але вона гірше мучиться, ніж мученики віри і науки» [14] Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1979. – Т. 12. – С. 56. , – зазначала Леся Українка в листі до О. Кобилянської, характеризуючи образ Кассандри. Героїня усвідомлює неминучість того, що станеться з нею і з її Троєю, але у своєму страдництві залишається непохитною навіть перед покарою богів: «Гелена. Се ж тільки ти змагаєшся з богами, / за те вони тебе карають. / Кассандра. Що ж, / їх сила в карі, а моя в змаганні». А зразком такого страдництва в драмі постає Прометей як всесвітньо-історичний символ трагічної свідомості й прагнення до свободи.

Колізія божественного й людського , виразно окреслена вже в «Одержимій», у різних проекціях знаходить продовження в низці інших драматичних творів Лесі Українки, зокрема, на біблійно-християнську тематику, як-то «Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Руфін і Прісцілла», «На полі крові», «Йоганна, жінка Хусова» та ін. Скажімо, у драматичних етюдах «Вавілонський полон» і «На руїнах» божественне виступає критерієм людської самоцінності й внутрішньої свободи. Ідея визволення з рабства постає як здатність зберегти свою духовну й етнічну сутність в умовах фізичного поневолення: «Живий Господь! Жива душа моя! Живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні!» А в драматичній поемі «В катакомбах» тема одвічного пошуку свободи набуває нових відтінків і звучить як мотив богорівності. Натомість у «Руфіні і Прісціллі» зазначена колізія розгортається в контексті всесвітньої драми – конфлікту античної й християнської цивілізацій, міфопоетичними уособленнями яких виступають образи Прометея та Ісуса Христа, символізуючи велич і трагедію людської культури.

По-новому проблема відносин між людиною і її божеством постає у драматичній поемі «На полі крові», центральним персонажем якої виступає Юда – той, хто запродав Ісуса Христа. У пошуках мотивів зради Леся Українка не зводить їх до зловмисного задуму, євангельсько-канонічного трактування, окультно-теософських пояснень, класової психології чи тенденційно-поетичного міфологізування і не вбачає причини вчинку лише в мотивах зрадника. «Загадку зради» письменниця розглядає в контексті протистояння двох світоглядних релігійно-політичних систем – юдейської й християнської, зорієнтованих відповідно на «національно-династичні домагання» та «ідеал усевідкритості» (С. Аверінцев), що досягається через самовідчуженість – національну, етнічну, соціальну, сімейну та ін. Річ у тому, що Юда, єдиний юдей із дванадцяти апостолів, дотримувався традиційних ще з часів вавилонського полону й відображених у книгах старозавітних пророків переконань про прихід «нащадка з дому Давидового», який поверне для ізраїльського народу «золоті часи» державності. Це був ідеал войовничого месії – царя, визволителя, національного героя, що корелював зі створенням всесвітньої держави, у якій безроздільно пануватиме «народ божий», «народ обранців». Натомість, повіривши у пришестя помазаника божого, Юда в особі Ісуса Христа не віднаходить того, про що віддавна мріяв. Тому, розчарований і зраджений у своїх сподіваннях («І він мене теж зрадив!»), він віддає свого Учителя на суд синедріону, прирікаючи на хресні муки.