Леся Українка - Кращі твори (збірник)

Світ природи в драмі – це рівень дотрагічного буття й «дотрагічної свідомості» (К. Ясперс), на якому відчуття захищеності не зникає навіть тоді, коли йдеться про смерть чи катастрофи. У межах такого існування перебувають демонічні істоти «Лісової пісні» як символи («тексти») міфопоетичного світогляду. У людському світі живим уособленням дотрагічної свідомості виступає дядько Лев. Він перебуває в системі ритуалізованих форм поведінки, які забезпечують «гармонійне» (паритетне) співіснування з довкіллям, а його слова і вчинки ідентичні його внутрішній сутності. Тому й смерть дядька Лева винесена за межі безпосередньої драматичної дії: вона позбавлена трагізму.

Людський світ підпорядковано законам необхідності, дія яких несумісна ні з ідеалом природної краси, ні з ідеалом свободи й супроводжується трагічними наслідками. Лукаш і Мавка, на противагу метафізичному трагізму Матері й Килини, уособлюють «високу трагіку», позбавлену фаталізму й безпросвітного відчаю. До того ж цей трагізм постає не як подолання відчуженого середовища, а як особистісна, внутрішня колізія. Для Мавки вона рівнозначна здобуванню «душі», що, як наслідок, породжує її умовну відчуженість від лісового царства (природного існування), і ця «іншість» неминуче призводить до покарання. Водночас трагедія Лукаша полягає в суперечності між обдарованням, «цвітом душі», та обов’язками, зумовленими способом його життя. Отже, в обох випадках ідеться про нездоланний бар’єр між феноменом людської душі (сутністю) і суєтністю буття (існуванням). Проте Мавка цілком свідома і свого вибору, і своїх почуттів, що дають їй силу боротися за кохання, і тих мук, на які вона наражається через це. Натомість Лукаш не усвідомлює власної роздвоєності і, долаючи перепони внутрішньої інертності, доходить до розуміння своєї «суверенності» внаслідок тяжких випробувань і непоправних утрат. Але вони обоє збагнули основне: подолання самовідчуження можливе лише у сфері духовного буття, яке знаходить найяскравіший вияв у чарівних звуках музики. Музика як «найбільш романтичне з усіх мистецтв» (Е. Гофман) здатна пробудити кохання й наповнити трагічні відчуття сенсом. У «Лісовій пісні» це не дзвін, що кличе до каяття (як у Г. Гауптмана), не медіум демонічної чуттєвості (С. Кіркегор) і не апологія стихійно-безособової енергії (Ф. Ніцше), а музика, що очищає душу від ницості й відкриває в ній вищу сутність буття. Отже, завершальний акорд дивовижної історії кохання звучить як апофеоз творчості. В образах Мавки й Лукаша календарно-обрядова містерія перетворюється на драму духовного відродження людини, осягнення власної внутрішньої сутності, що виступає критерієм і мірою людської свободи.

Прозова спадщина Лесі Українки посідає значно скромніше місце в її творчому доробку. Проте вона репрезентативна й, безсумнівно, має не лише історико-літературне, а й художньо-естетичне значення. До найраніших належать такі оповідання, як «Така її доля», «Святий вечір», «Метелик», «Біда навчить», «Весняні співи», «Лелія», опубліковані упродовж 1889–1891 рр. у журналах «Зоря» і «Дзвінок». Згодом з’являються повісті «Жаль», «Одинак» та низка інших оповідань. За обсягом це зазвичай невеликі епічні форми, більшість із яких авторка визначає як «образок з життя», «образочки», «спогад», «силуети», «утопічна фантазія» тощо. Цікаво, що чимало з них залишилися незавершеними. Написано оповідання й повісті здебільшого в стилі психологічно-побутової оповіді. Відтворюють вони епізоди з життя різних соціальних верств, порушують філософські й літературні теми, а також теми із сімейного життя, кохання, нещасливої жіночої долі та ін. Одна з особливостей цих творів – пройнятість лірико-драматичним пафосом, який не лише надає їм неповторного колориту, а й споріднює з поетичною й драматургічною творчістю авторки. В окремих випадках персонажі оповідань, зокрема жіночі, нагадують типи жіночих образів, змальовані в драмах. Хоч письменниця сама неодноразово зізнавалася, що епічні форми їй даються важко, насправді її проза належить до вагомих особистих здобутків і посідає гідне місце в розвитку ліро-епічного мислення.

Як літературний критик і дослідник Леся Українка виступила на межі 1890–1900 рр., вже будучи відомою письменницею. У її порівняно невеликому за обсягом доробку знаходимо літературно-критичні огляди, критико-інформаційний нарис, аналітичні праці, публіцистичні виступи тощо. Предметом дослідження стала творчість «буковинської трійці» (Ю. Федькович, О. Кобилянська, В. Стефаник), італійських поетів Ади Негрі та Г. д’Аннунціо, польських письменників-модерністів, німецького драматурга Г. Гауптмана, авторів західноєвропейського феміністичного роману ХІХ ст. та ін. Більшість зі статей написані російською мовою, оскільки призначалися вони для друку в петербурзькому журналі «Жизнь», деякі з них збереглися в російсько-та україномовному варіантах.