Леся Українка - Кращі твори (збірник)

Поетичний цикл – один з основних жанрових компонентів художнього мислення Лесі Українки як лірика. По суті, вона вперше в українській літературі послідовно утверджує цю форму й доводить її до гармонійної довершеності. Надалі, у збірках «Думи і мрії» та «Відгуки», уся поезія, за незначними винятками, згрупована в цикли, об’єднані чи то тематично («З пропащих років», «Кримські відгуки»), чи за провідним мотивом («Невольничі пісні»), чи за настроєм («Мелодії», «Хвилини»), чи за жанром («Легенди»), а чи за філософсько-алегоричним змістом («Ритми»). Циклам письменниці зазвичай властива композиційно-стильова, психоемоційна й ритміко-інтонаційна єдність. Тому окремі ліричні замальовки постають як фрагменти єдиного авторського задуму, як структурні елементи цілісної художньої картини, кожен із яких, не втрачаючи самостійності, виконує властиву йому роль у драматизації певної – емоційної, інтелектуальної, історичної, філософської – колізії. У цьому сенсі кожен із поетичних циклів Лесі Українки – це своєрідна лірична драма, освітлена крізь призму екзистенційної сутності людської особистості. Саме так сприймається, скажімо, цикл «Мелодії», у якому центральним персонажем виступає сама авторка зі своєю журбою, смутними думами, мріями і сподіваннями. Тому ця поезія, зокрема такі ліричні шедеври, як «Нічка тиха і темна була…», «Стояла я і слухала весну…», «То була тиха ніч чарівниця…», «Давня весна» та ін., – наче мелодії серця, сповненого трагічного відчуття на тлі радісного весняного пейзажу. Подібними настроями пройняті також цикли «Ритми», «Хвилини» та ін. Водночас «Невольничі пісні» складаються з віршів, тематично відмінних, але об’єднаних спільним мотивом одвічного прагнення людини до волі, а «Легенди», побудовані на міфопоетичних ремінісценціях, неминуче набувають також символічного змісту.

Ще один виразний штрих до творчого портрета Лесі Українки – це її інтимна лірика. Вона написана на порубіжжі 1900–1901 рр. і пов’язана з постаттю Сергія Мержинського, до якого авторка ставилася з непідробною симпатією. Стан його здоров’я погіршувався, і під впливом зумовлених цим тривожних передчуттів народжуються лірична мініатюра (поезія в прозі) «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами…», вірші «Все-все покинуть, до тебе полинуть…», «Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти…», «Я бачила, як ти хиливсь додолу…» та ін., у яких письменниця прагне збагнути свою особисту участь у цій трагічній події. Проте носієм страдницької свідомості здебільшого виступає не автор-оповідач (ліричний герой-страдник), а образ-символ – персонаж традиційного сюжету, покликаний алегоризувати авторські переживання, транспонувати їх у контекст психоемоційного й морально-етичного досвіду людства. Навіть тоді, коли ліричний настрій твору будується на асоціаціях з образами природи, ці образи неминуче набувають узагальнено символічного значення. Завдяки цьому авторці вдається «приховати» власну суб’єктивність і водночас зосередитися на універсальних, парадигматичних зразках подолання фатуму. Провідними стають мотиви спокути, жертовності, на які в історії людства, згідно з біблійними переказами, були здатні лише жінки-мироносиці. Особисто для Лесі Українки питання жертовності, навіть «жертви непотрібної», уже з’ясоване: «…Я найбільш люблю приносити іменно такі жертви на алтар дружби, – в сьому логіки мало, признаю, але що робить, се факт» [7] Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1978. – Т. 11. – С. 192–193. . Але в художній уяві поетки домінують не реальні, а «віртуальні» образи-видіння, що уможливлюють віру в дивовижне зцілення. У вірші «Я бачила, як ти хиливсь додолу…» вираженням такого натхненного прозріння виступає середньовічна легенда про св. Вероніку, благочестиву жінку, яка витерла своєю хустиною кров і піт із чола Ісуса Христа, коли він знемагав під хрестом дорогою на Голгофу. Та замість крові і поту на хустині відбився святий лик Спасителя, увічнивши його образ на віки [8] Хустина зберігається в церкві Св. Петра в Римі. . Для Лесі Українки як поетки такою «хустиною» стає «паперу картка біла»: «О, кожний раз, як я збирала сльози / Твої, мій друже, на папір біленький, / Я бачила те чудо Вероніки…» [9] Українка Леся. Зібр. творів: У 12 т. – К.: Наук. думка, 1975. – Т. 1. – С. 262. Візія св. Вероніки – то інспірований легендою образ віртуального (художнього) звільнення від фатуму, відкритість у сферу художнього, трансцендентного «звільняючого слова», здатного зруйнувати стіну безвиході й приреченості.