Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Зірвався пес і скочив до кущів, але та постать вже з іншого, дальшого куща кивала до нього пальцем. Гасьо кинувся далі, але цей дивний чоловічок у червоному ковпаку показувався вже деінде і кивав пальцем.

Чим далі собака віддалявся до лісу, тим скоріше червоний ковпак миготів поміж корчами то вправо, то вліво, аж доки не опинилися обидва в глибині бору серед величезних сосен.

Уже Гасьо доганяв малого чоловічка, коли той раптом скочив убік і, швидко видряпавшись на дерево, почав згори кивати до пса пальцем.

Розлючений Гасьо кинувся до дерева з таким гавканням, що Марися перестала співати і, чуючи таке незвичайне гавкання вірного помічника, страшенно злякалася, почала кликати:

– Гасю! Гасю!

І, зірвавшись з пагорбка, побігла до лісу.

Салко тільки й чекав на це. Одним стрибком прискочив до гусей, ухопив найближчу за горло і задушив, що та не встигла й крикнути: «Рятуйте!» Кинувши її в кущі, ухопив другу скраю і також впився гострими зубами в її шию і то так блискавично, що гуска відразу й дух спустила. Негайно відтягнув її в кущі і скочив до решти гусей.

Зчинився крик. Гуси впізнали розбійника і в смертельному переляку тікали від нього в поле, витягуючи шиї та вимахуючи крилами.

Але Салко одним стрибком наздогнав найкращу сіру гуску, лише раз клацнув зубами і, кинувши нею об землю, побіг за тими, які не мали сили втриматися на крилах і з пронизливим криком падали на землю перед самою пащею лиса.

Марися, почувши з лісу цей страшний вереск, закричала «рятуйте!» і побігла щодуху до своїх гусей. Тим часом Салко, задушивши останню з семи гусей, облизав криваву пащу і палаючим поглядом дивився на побоїще.

Марися, немов на крилах, летіла від лісу з простягнутими вперед руками. Прибігла, глянула на подушені гуси і з пронизливим криком повалилась на землю.

Якби кому довелось бути на світанні під лісом, той побачив би дивне видовище.

Малий чоловічок у червоному ковпаку витворяв дивні штуки, стрибаючи по болоті, що прилягало до лісу, з купини на купину, чіплявся за гостру осоку, нуркуючи в траві, як плавець, то знов западав глибоко в грузьких мочарах, порослих мохом.

Це був не хто інший, як наш знайомий Підземок. Але як страшенно він змінився! З колишнього огрядного Підземка на ньому залишилось стільки жиру, як на комарі сала. Жупанець на ньому звисав вільно, наче позичений. Худі, як тички, ноги стирчали в капцях, які щохвилини спадали, величезна голова хиталася на тонкій шиї, а сухі, як соломинки, руки ледве могли втримувати велику люльку, в якій замість тютюну тліло вільхове листя.

Ось що зробили з нашого сердешного товстуна подорож і перебування в Голодній Вульці. Але це була не єдина зміна. Постійний голод навчив Підземка багато дечого. Він навчив його перескакувати з купини на купину, бродити по мокрих травах і шукати чаїних яєць. Стривожена болотяна чайка, б’ючи крилами над головою краснолюдка, пронизливим голосом кричала: «Ківі! Ківі! Ківі!»

Бідолашна чайка! Їй здавалося, що тим криком вона відстрашить напасника, який кожної хвилини міг знайти її гніздо, сховане в траві, а в гнізді єдине, перше того року знесене яєчко.

Коли вона закричала знов і ледве не оглушила Підземка своїм вереском і лопотанням крил, він зупинився роздратований і сказав:

– Тихше, ти, дурненька! Сорочина кумасю! Чи ти думаєш, що я з розкоші топлюсь тут у болотах? Я ще не такий дурний, щоб віддав перевагу твоєму яйцеві перед шматочком ковбаси. З голоду роблю це, з голоду, який мало не доводить мене до смерті. Замовкни і не дери горла, бо я тобі в’язи скручу!

Він опустив голову і, похитуючи нею, сумно додав:

– Ой, леле! В яку ж я біду влип і що мене чекає? О, проклята Вулько, ти мала бути Сита, а ти Голодна! О безчесний чоловіче, це ти занапастив мене…

Раптом здалося йому, що чує якийсь дуже жалібний плач. Стягнув трохи ковпак і приклав руку дашком до вуха. Таки виразно чути плач. Неначе голос дитини.

– Хай мене вхопить біда! – мовив Підземок, який мав добре серце і легко розчулювався від чужого нещастя. – Хай мене вхопить лихо, якщо цьому бідоласі не гірше, ніж мені. Піду подивлся, що там таке.

І, забувши про свій голод, повернув, на превелику радість чайки, з боліт до лісу та й пішов прямо на цей голос.

– Виразно чути – дитина плаче! – говорив, щораз ширше крокуючи з купини на купину, як це роблять лелеки.

Ледве вийшов з очерету, який ріс тут густою стіною, аж тут побачив під лісом невеличку луку, посеред якої на горбочку сиділа мала дівчинка і, затуливши руками обличчя, жалібно ридала.