Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Заглянув Підземок до горщиків – пусті, навіть не видно, щоб учора варилась у них страва; заглянув до мисок, до каструль – те саме.

Швидко вискочив з цієї хати й побіг до іншої, але й там було не краще. Заглянув до п’ятої, десятої – знову те саме. Люди, що спали там, – одна шкіра та кості.

Ніде нема порядної постелі, ніде нема сяких-таких речей, ніде навіть доброго коня в стайні чи корови в хліві. Багато хат хилиться до землі і тримається тільки на підпірках, наче ті каліки на милицях. Не краща була навіть хата старости.

Такий важкий був там весняний переднівок.

– Ах ти, мужик безсовісний! – люто вигукнув Підземок, стиснувши кулаки. – От обдурив мене! Ото попав у біду! Ото ж мене ошукали! Голодна Вулька, а казав негідник – що Сита, що жир по бороді тече, що їжі – скільки влізе. От тобі й їжа! От тобі й жир! Доведеться висохнути тут, як жердина в плоті. Якби хоч шматок хліба! Хоч кавалочок ковбаси! Або хоч мисочку борщу!

Уже дніло, і щораз виразніше було видно нужду цього села, коли Підземок, ставши на роздоріжжі, задер голову і помалу почав читати таблицю, прибиту на стовпі.

Читав-читав і своїм очам не вірив. Туман чи що?

«Го-лод-на Вуль-ка».

І він знову починав: «Го-лод-на Вуль-ка». Зовсім виразно: «Го-лод-на»!

Заламавши руки, Підземок стояв у журбі. З-за лісу поволі почало підніматися сонце.

Ще раз сумно глянув на стовп: «Го-лод-на Вулька». Прочитав і зітхнув.

Тим часом Кошалек-Опалек, проходжуючись туди і сюди лісом, щоб розігрітися, бо ніч була холодна, натрапив на якийсь високий піщаний пагорбок і викопану під ним глибоку нору. Досить було глянути, щоб упізнати, що це лисяча яма. Але наш літописець, який провів усе своє життя над книгами, мало на цьому розумівся.

Він став, як укопаний, роздумуючи, що б це могло бути.

«Гора? Не гора? – думав. – Фортеця? Ні, не фортеця. Хтозна, чи це не стара поганська святиня давніх краснолюдків? Дуже можливо, дуже можливо!» І з великою увагою почав ходити довкола.

Раптом з цієї ями обережно почала висуватись подовгаста руда голова з палаючими очима і надзвичайно міцними гострими зубами.

Висунулась, сховалась, знову висунулась, аж поки за нею не показалось довгасте тіло Салка.

Салко відразу впізнав Кошалека-Опалека, але, прибравши байдужого і поважного виразу, підступив до нього на кілька кроків і промовив:

– Хто ти, невідомий мандрівнику, і чого шукаєш у цих місцях, відведених для науки і чеснот?

– Я – придворний літописець короля Блистека з кришталевої печери. До послуг вашої милості, – ввічливо відповів Кошалек.

– Ах, це ти, вчений мужу! – вигукнув Салко. – Який щасливий випадок привів тебе сюди? Як? Хіба ж ти вже не впізнаєш мене? Я – вчений, автор багатьох книг Салко, якого ти недавно ласкаво відвідав.

Кошалек-Опалек ляснув себе долонею по чолі і сказав:

– Аякже! Пам’ятаю! І як це я міг забути хоча б на хвилину! Прошу, дуже прошу, хай ваша милість пробачить мені.

Казав «ваша милість», бо вважав, що не личить називати шановного звіра просто «паном», як першого-ліпшого перукаря. Вони кинулись один до одного і стали обніматися. Згодом Кошалек-Опалек промовив:

– Я радий би довідатися від вашої милості, що означає цей пагорбок переді мною. Чи не буде це надто сміливо з мого боку, коли проситиму пояснення?

– О, це дрібниця! – відповів Салко з усміхом. – Я наказав насипати цей горбок для того, щоб завжди мати під рукою досить піску для промокання чорнила в моїх наукових книгах.

Тут він замислено опустив очі і, потерши лапою чоло, скромно додав:

– Останнім часом працював я багато… дуже багато… А як же там твір шановного товариша? – спитав він згодом з ввічливим пожвавленням.

– Ох! – зітхнув Кошалек-Опалек. – Краще не говорити про це. Мене спіткало найгірше нещастя, яке тільки може статися з автором: моя книга знищена, а перо зламане!

– Зламане? – підхопив умить Салко, в якого заблищали очі, а зуби здались ще гострішими. – Але ж нема нічого легшого, як знову знайти його, і то не одно. П’ять, десять – та що я кажу? Сотню пер можу дати тобі, шановний товаришу, за малу, за малесеньку послугу, таку дрібну, як те зернятко піску. І то ще сьогодні! За годину! Зараз!

Він узяв Кошалека-Опалека під руку і, дружньо походжаючи з ним, говорив притишеним голосом:

– Є тут поблизу пес, якого я просто терпіти не можу. Сам не знаю, в чому причина цієї відрази: чи його огидний зовнішній вигляд, чи погані звички – бо ж весь день без діла сидить при якихось там нещасних семи гусятах, яким ніщо не загрожує; досить того, що не зношу того нікчемного звіра і радий би позбутися його хоч на кілька хвилин. А тут, як на зло, разом з малим, обдертим дівчам і з тими нужденними гусьми, на яких лише шкіра та кістки, він приходить аж сюди, на ці луки під лісом, навпроти мого помешкання і своїм виглядом отруює мені години, присвячені науковій праці. Отож, як тільки він прийде сьогодні, подражни його трохи, любий колего, так, щоб він почав ганятись за тобою і відбіг трохи далі, а я тим часом спокійно закінчу працю, над якою давно роздумую. І тільки зробиш це – я вручу тобі цілий жмут прекрасних пер, і то такої якості, що коли візьмеш одне в руку і заснеш звечора, а прокинешся вранці, то побачиш чверть книжки вже списаною. Таке це перо!