Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

А король:

– Розсудлива ти людина! Вчини, як сказано.

Тоді Скробек зупинився, почухав потилицю і, вказуючи на край дороги, сказав:

– А хоч би, наприклад, до того он села дати двох-трьох. Ой, добре б жилося тому, хто б туди потрапив, бо це Сита Вулька – найбагатше село на всю околицю, там самі багатії живуть, а кожний такий вгодований, що важить, як цілий віл. А діти, а жінки – такі гладкі, аж котяться, наче кулі. І як їм гладкими не бути, коли в кожній хаті зранку й до ночі варять, мастять, засолюють, наче під яке свято. А як сяде там чоловік до миски зрання, то встає від неї аж пополудні, щоб потім знов пересісти до іншої.

– Стій, стій! – гукнув на це заритий в сіні Підземок.

Але селянин розповідав далі, нібито нічого не чуючи.

– Як же йому не пересідати від миски до миски, коли тут земля така, що сама дає стократний урожай. А скільки тут сала, солонини, а гусячого смальцю! Не переїсти ніколи!..

– Стій! Стій же! – ще голосніше крикнув Підземок, вилізаючи з сіна. – Стій же, коли кричу!

– А що там? – питає селянин, наче вперше його почув.

Підземок виліз і, проникливо дивлячись чоловікові в очі, питає:

– Не брешеш, чоловіче?

А Скробек:

– Чого мені брехати? Правда ж!

– Їжі досить, кажеш?

– Скільки влізе.

– І смачна?

– Жир по бороді тече!

– А миски великі?

– Як те місячне коло. А місяць саме заходив.

– Якщо так, – каже Підземок, звертаючись до короля, – я залишаюся тут, милостивий володарю!

Він упав королеві до ніг, потім став на драбину, вклонився товаришам і почав гукати на селянина, щоб завернув до цього села.

А коли Скробек несподівано звернув убік, віз зачепився колесом об камінь і заточився так, що аж підскочив. Підземок, який стояв на драбинці, раптом випав з воза.

Нічого, правда, йому не сталося, бо упав на товстий шар дрібного піску, як на перину, однак зчинив такий страшний крик, що в селі прокинулись усі собаки і почали голосно гавкати.

На цей гавкіт відізвався один гусак, другий, десь заґелґотала якась чуткіша гуска, за нею друга, десята, двадцята; потім по подвір’ях і хлівах зчинився такий страшенний вереск, наче все село горіло.

– Ой, кості мої, кості! – обмацуючи ребра, кричав Підземок, переляканий тим гавканням і гусячим криком, але голос його губився у цьому гаморі.

Скробек цьвохнув батогом, і шкапина швидко побігла. Підземок устав, оглянувся і побачив, що в піску біля нього ще хтось порпається. А коли з-за хмари виглянув місяць, Підземок, на превелике своє здивування, впізнав Кошалека-Опалека.

– Чи мені вбачається, – каже Підземок, – чи це справді ти, вчений мужу?

– Я, брате! – відповідає Кошалек-Опалек.

– Чи ти, боронь Боже, також випав з воза?

– Е, ні! – каже Кошалек. – Я вискочив тільки за дозволом короля. Знаєш, брате, коли тут такий гусячий крик, то, очевидно, тут мусять бути й гуси. Чи це тобі ясно?

– Ясно, як сонце.

– А як є гуси – то й пера мусять бути! – мовить далі Кошалек-Опалек. – Так же?

– Як два і два – чотири, – відповів той.

– А як є пера, – продовжував знов учений, – то й моя слава не пропаде, коли замість тієї загубленої книги напишу нову. Правда ж?

– Правда, свята правда! – підтвердив із запалом Підземок. Але хоч гаряче притакував своєму товаришеві, насправді не дуже був радий, що на ті жирні шматочки, яких він сподівався, знайшовся компаньйон. Згодом сказав:

– Знаєш що, вчений мужу? На мою думку, не личить ученому пхатись поміж мужиків і разом з простаками сідати коло миски. Таким шляхом можна легко завдати шкоди своїй ученій славі. Краще зробимо так: я піду в село, а ти – в ліс. Як настане ніч і всі позасинають, я приведу тебе, вчений мужу, і ти підкріпишся тим, що залишиться у мисці. Хоч воно часом буде й скупо, та нічого, бо ж не єдиним хлібом людина живе… Так принаймні честь твоя збережеться. А честь – це головне!

– Добре радиш, любий брате! – промовив на це зворушений Кошалек-Опалек і, кинувшись на шию Підземка, давай обнімати його та цілувати.

Підземок мав добре серце, і йому стало ніяково, що його підступна порада була так швидко прийнята. Але голос ненажерливості був у нього сильніший від голосу серця. Та вмить позбувшись своєї ніяковості, він обняв Кошалека-Опалека, відвів його в ліс, ще раз попрощався, побажавши йому якнаймудріших думок, і нишком попід плотами пішов до найпоказнішої хати.

Ніколи, мабуть, ніхто не зазнав більшого розчарування від того, що зустріло Підземка в цій хаті.

У коморі пустка, що й миша здохла б, діжка від хліба засипана висівками, сала ані шматочка, каші ані сліду, про смалець та гусятину – і не снилося.