– Тьху! – сплюнув Скробек, – тільки слухай – вони тобі сім міхів вовни наговорять. А що я второпаю з цього? Накажіть уже, королю, цій своїй челяді, щоб мовчала, бо людині від цього співу в голові паморочиться, а я, як маю їхати, то поїду, аби тільки знати, куди і що за це матиму.
Він узяв у руки віжки і цмокнув на коняку, збираючись іти, бо сісти на возі не було куди.
– Їдь спокійно, чоловіче добрий! – сказав король і махнув скіпетром. – Ми нагородимо тебе за твою працю, кривди не матимеш.
– Та вже ж, нехай, – обізвався Скробек. – Покладаюся на ваше королівське слово. Куди ж заїдемо?
При цьому питанні всі заметушились, наче бджоли у вулику; один радив се, другий – те, тихий голос старого короля ледве чутно було у цьому галасі.
Раптом слово взяв Кошалек-Опалек і мовив так:
– Оскільки ніяке королювання не може бути без мудрості, а мудрості не може бути без книг, я вношу пропозицію: нехай цей добрий чоловік повезе нас туди, де найбільше гусей, щоб я міг вибрати собі нове перо і здобути нову славу.
Але Підземок, який так заліз у сіно, що ледве було видно його ніс, схопився і каже:
– Така робота ні до чого! Що мені з мудрості і слави, коли я буду голодний? Головне – це наповнити черево. Все інше – жмені січки не варте.
Тут він звернувся до короля:
– Якщо, милостивий володарю, хочеш мати спокій у державі – то насамперед дбай про те, щоб у ній не було голодних. Якщо цей чоловік має нас везти, то нехай везе туди, де в печі кипить каша і смажаться шкварки. Інакше – я не згоден!
– Правильно, правильно! – заволали інші. – Ми теж не згодні!
Галас щораз наростав, і віз став подібний до сходин, коли на них міщани посваряться.
Тоді старий король махнув своїм ясним скіпетром і мовив:
– Як нема згоди – то хай буде наказ!
І, звернувшись до Скробека, звелів:
– Вези нас, добрий чоловіче, куди хочеш.
Скробек хитро посміхнувся на ці слова і, примруживши одне око, глянув на Підземка. «Зажди-но, череваню, – подумав. – Усіх повезу з королем туди, де будуть ситі. Але тебе – то лиш до Голодної Вульки. Отам уже ти схуднеш, не бійся!»
Він ляснув батогом, і всі вирушили в дорогу.
Підземок зустрічає сирітку Марисю
За Карпатськими горами,
Ген за лісом, над потоком,
Там стояла біла хатка,
Хатку звали «Синім Оком».
Вже ніхто й не пам’ятає,
Хто назвав так цю хатину.
Мабуть, тому, що у небо
Задивлялась кожну днину.
Може, тому, що раненько
Її пестила зірниця
Тим промінням миготливим,
Що так сяє, золотиться.
Може, тому, що поблизу
Тихо річка котить воду,
В ній блакитні очі неба
Відбивають свою вроду.
Чи то зірка вечорова
Так жевріє тут ясненько,
Як сльозина в яснім оці,
Та, що кане на серденько.
Чи то доля, чи недоля
Спалахнула, впала тінню,
Все ж людині відрадніше
Під ясною неба синню.
Так чи сяк, а все ж стояла
Там за лісом над потоком,
За Карпатськими горами
Біла хатка «Синє Око».
Чи голубка це воркує,
Тужно так і так даремне,
Чи то плаче соловейко
По весні, що вже не верне?
Чи то пуща так сумує,
Чорна пуща стогне глухо,
Віє вітер в чистім полі,
Плаче-виє завірюха?
То не плаче соловейко,
То не пуща так зітхає,
То ридає сиротина,
Бо матусенька вмирає…
Хто сирітку ту пригорне?
Хто дасть їсти їй щоднини,
Сльози витре з очей синіх
У нерідної дитини?
У колисці колихалась
З золотистої вербиці,
Тепер в запічку положать
Чи на чорній на землиці.
То ж матусенька бувало
Пісеньками зі сну будить,
Тепер злими голосами
Вже покличуть чужі люди.
Білим хлібом, добрим медом
Годувала, як пташину, —
Гіркий хліб сирітський буде!
Нужда, голод ждуть дитину.
Із тонкого полотенця
Сорочки були пошиті,
А тепер їй доведеться
Пасти гуси у лахмітті!
Гасне сонце за горами,
Стали й зорі погасати,
Мати вмерла у дитинки,
В сиру землю пішла мати.
День і ніч Марися плаче,
Плаче вранці, плаче ввечір…
Пташки з вирію вернулись,
Ось і ластівка щебече.
В небі жайворонки милі
Вже співають від неділі,
Буйні трави зеленіють
На матусиній могилі.
На матусиній могилі
Стала дівчинка ридати,
Вже чужії злії люди
Виганяють її з хати.
Читать дальше