Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

А як дитина заплаче, то вони враз гарних пісень заспівають, а як таке хлоп’я виросте – то невідомо звідки співанки приходять йому в голову, так наче їх хтось нашіптує…

Деякі люди дивуються і говорять:

– Що воно за хлопчина такий? Ходить, співає і грає на сопілці, наче його хто вчив.

А того й не знають, що він тільки пригадує собі те, що в дитинстві чув від краснолюдків.

Дідусь розповідав, що його самого вони вчили співати. Він завжди залишав їм крихти хліба або сиру на лаві, бо з землі вони не хочуть їсти – мають свою гідність.

Дід завжди вділяв їм трохи кожної страви: калача чи ковбаси, і клав на краю лави для отих малих помічників. Отож і майно його множилось, і в господарстві добре велось.

Коні аж лиснілися, на вівцях руно, як стріха, корови такі молочні, що в усьому селі таких не було. Та й не дивно, бо небіжка-бабуся завжди після доїння залишала трошки молока в горіховій шкаралупці для отої дрібноти.

І так тривало, доки не померли старі, а за ними не помер і батько Скробека. Тоді став сиріт доглядати дядько. Він занедбав давні порядки, господарство доглядав абияк, про худобу не дбав, а все, що міг, загрібав собі.

То й обсіли їх тяжкі злидні, і сиротам діялась велика кривда.

І тоді всі побачили, як у білий день дрібнота вийшла з-за печі і через хату, через поріг помандрувала геть у світ, а з ними щезла і решта збіжжя. Сиротам не залишилося нічого, тож і дядько не збагатився їхньою кривдою.

Так Скробек роздумував собі, стоячи збоку, а краснолюдки тим часом поскладали решту скриньок і шкатулок на віз, зробили для свого короля гарне сидіння на возі, прикрили його дорогим оксамитом, потім найдостойніші з почту посідали обіч короля, а інші вчепились сяк-так і почали квапити, щоб селянин їхав, та вигукувати:

– А куди ж то мені їхати? – питає Скробек, який, вже позбувшись переляку, навіть повеселішав. – Направо чи вліво?

А вони:

Тоді Скробек знову:

– То куди все ж-таки мені їхати?

А вони на це:

Скробек почухав потилицю і питає:

– А що дасте мені за підводу?

А ті відповідають:

– Еге, так не піде! Я не згоден! Кінь мій, віз мій, а що на ньому – теж моє…

Але дрібнота загукала:

І давай брязкати шаблями.

– Так нехай буде хоч половина! – каже чоловік.

Тоді король Блистек промовив тихцем:

– Ех, чоловіче! Коли б у тебе була не половина цих скарбів, а тисячна частка – то й це було б згубою для тебе. Велике багатство губить людину так само, як велика недуга, забирає силу з тіла, випирає дух із грудей, збиває з доброго шляху.

І тут усі хором:

Коли замовкли, король Блистек знову промовив:

– Мати-земля не дала всіх своїх скарбів людям, тільки нам, своїм дрібним слугам, які стережуть їх, а не збагачуються ними, і не міняють дорогих перлів на сльози бідарів, не продають і не купують діамантів, із золота червінців не роблять, тільки втішають очі блиском тих багатств і прославляють землю-матір та пильно стоять на сторожі її скарбів.

На це селянин мовить:

– Якщо вже величність король такі ласкаві, то скажіть мені, звідки ці скарби беруться?

А король на те:

– Усі скарби постають в землі з того, що людина згайнує або занедбає. Дрібки змарнованого часу перетворюються на сапфіри, крихти нез’їденого хліба – на найясніші перли, частка сили, що не перетворилася на добро ні для себе, ні для кого іншого, – стає щирим золотом. Якби людина не марнувала і не занедбувала таких крихт, ці скарби були б її. А так вони йдуть у землю, і там ми їх пильнуємо.

Скробек аж роззявив рота й питає:

– То ви з-під землі? Як ті сліпі кроти? Господи Боже!

А король:

– Із-під землі все йде – і малі, і великі сили. Кожному земля дає стільки сили, скільки той може вмістити в собі.

– І що ж ви там робите?

А дрібнота хором: