Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Уже був час збиратися в дорогу, але Підземок раптом зачепився ногою за щось тверде. Це була покинута циганом дримба. Підземок підняв її і відразу заграв.

З дримби попливла чудова мелодія, аж луна пішла. У заростях, наче невидимий хор, який тільки й чекав сигналу, обізвались дрозди, зяблики, синички та інші маленькі пташки. Особливо гарно заспівав щиглик, так гарно, що те деревце, на якому він сидів, відразу вкрилося рожевим цвітом, а польові братки, глід і лілові дзвіночки стали раптом шепотіти між собою: «Весна… весна… весна!..»

Підземок опустив дримбу, зіперся на палицю і з приємністю слухав. Аж раптом до цієї пісні, створеної співом птахів і шепотом квітів, почав вливатися якийсь тужний тон – спочатку далекий, потім щораз ближчий.

Незабаром на край лісу вийшла виснажена, бідно зодягнена жінка. Вона збирала лободу, худорлявою рукою витирала сльози з очей і, думаючи, що в лісі більше нікого нема, співала тужливим голосом:

Ген, далеко, широко по тихому лісі покотилася луна, а жінка знову заспівала:

І знов у лісовій тиші розляглася луна, а бідна збирачка лободи співала далі:

Слухав Підземок цей спів, і його добре серце повнилось співчуттям. Він пригадав ту весну, яку провів колись на селі, коли у бідних хатах не вистачало хліба й муки, коли матері мусили годувати дітей бур’яном, коли худоба тинялася без паші, а хто міг з висівок спекти паляницю – того вважали щасливим. Коли луна од пісні затихла, Підземок зітхнув і промовив:

– Тепер я знаю, що вже весна. Птахи співають, квіти розцвітають, а голодні люди плачуть.

Раптом згадав, що скалки, зібрані в кришталевій печері, на землі перетворюються на гроші. Підійшовши тихенько до того місця, де жінка збирала лободу, вивернув обидві кишені і старанно почав їх витрушувати.

Справді, залишилось трохи скалок, які, впавши на землю, заясніли живим сяйвом.

– Та це ж скарб! Справжнісінький скарб! – скрикнула жінка, побачивши срібні гроші. – Господи милосердний, скарб! Тепер уже не помремо з голоду, порятує від злиднів!

Вона зібрала жменю грошенят.

Ясні сльози, що котилися з очей, говорили про все. Підземок дивився на неї, і йому також захотілося плакати. Він почав витирати кулачком очі.

Коли жінка, поцілувавши землю, встала і пішла в ліс, Підземок сказав:

– Нема чого нам тут залишатись. Весна – справжнісінька. Треба негайно повертатися з вісткою до короля.

Аж тут раптом чує: гуркотить щось по дорозі. Глянув, а це той циган, що водив їх на ярмарок, повертається по казанок і дримбу.

Підземок миттю схопив сукувату палицю, щоб боронитися від цигана, коли б той випадково зайшов сюди.

Кошалек-Опалек зірвався і вже хотів тікати, але Підземок ухопив його за рукав і шепоче:

– Не бійся, вчений мужу! Водив він нас – поведемо і ми його. Адже у книжці твоїй записано, що в небезпеці малі краснолюдки можуть перевтілюватися у велетнів. Як же це зробити?

Але Кошалек-Опалек так цокотів зубами зі страху, що й слова не міг вимовити.

– Швидше, швидше! – підганяв Підземок.

Циган уже добігав до галявинки.

– Тре… тре… треба… – бурмотів Кошалек, трясучись, як у пропасниці. – Треба на… наз… назвати якусь велику річ… Якнайбільшу…

Та циган уже побачив їх і як закричить:

– Ага, пташенята, вже тут! Ну, заждіть, відплачу я вам тепер!

– Гора! – вигукнув Підземок тремтячим голосом. Але не піднявся навіть на дрібку.

– Ро-ро-зум, – пробелькотів Кошалек-Опалек, але й це не допомогло.

– Сила! – крикнув Підземок у величезній тривозі, бо вже циган тяг руку до нього.

Але Підземок як був малий, так і залишився.

Раптом у повітрі почувся тихий голос, немов вітер зашепотів між деревами:

«…Людяність!»

Це була луна, що відбилась від слів бідолашної жінки, яка йшла лісом.

Коли почулося це слово, циган і зблід і став, як укопаний.

Малі краснолюдці раптом почали рости в нього на очах, а циган – позадкував і шепотів поблідлими від страху губами:

– Згинь, щезни, маро! Згинь, пропади!..

Тим часом краснолюдки переросли його вже на голову, на дві, на три і, порівнявшись із лісовими соснами, стояли перед ним – грізні, могутні, велетенські, такі, що циган був проти них, як жучок дрібний.