Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

Він упав на землю і, склавши руки, почав благати:

– Пробачте мені, ясновельможні панове! Пробачте! Я гадав, що ви – мавпочки, а ви чарівники! Пробачте дурному циганові, усесильні велетні!

Перевтілений у велетня Підземок насупив брови і сказав грубим голосом:

– Ну, гаразд, я сьогодні добрий! Але неси нас через бір і ріку до нашої печери. Та нехай лише котрого з нас хоч трохи струснеш, або чоботи замочимо, або когось гілка вдряпне – то ми перетворимо тебе на худу шкапу. Про харчі теж мусиш подбати. На весь час має бути багато їжі, і то смачної. А що там у тебе в торбі?

Виявилося, що у торбі була вкрадена паляниця, шматок сала і сир.

– Мало, це зовсім мало!.. На один зуб!.. – бурмотів Підземок, оглянувши запаси.

Але циган усе ще лежав на землі і зітхав:

– Та нехай уже я краще стану худою шкапою, аніж маю перти таких двох здорованів, як ви, пресвітлі панове, тягти та ще й годувати добре! Чи так, чи сяк – все одно пропадати!

І він почав стогнати й бідкатися.

А луна від голосу бідної жінки, з-поміж дерев, все стихала і поволі розпливалася, а велетні почали меншати й меншати. Тоді Підземок каже:

– Та не бійся, цигане! Вставай! Бачив ти нашу силу і могутність – цього досить. Ось тепер ми знову стаємо маленькими, а таких тобі легко буде нести. Лиш запасайся побільше. Стільки, як і для великих.

Циган підвів голову, дивиться – а перед ним знову дрібнота. Він ухопив їх на руки, сміючись і плачучи водночас, потім всадовив собі на плечі, а коли краснолюдки попоїли і закурили люльки, вирушив з ними в дорогу.

Ніс їх так до вечора, тоді всеньку ясну місячну ніч. І хоч ноги у нього мліли, пожалітись не смів, щоб ці сильні чарівники, за яких він мав краснолюдків, знову не стали велетнями.

Найприкріше, що з того хліба і сиру йому мало що дісталося, бо Підземок раз у раз сягав до торби і від того набубнявів, як гарбуз.

Він став такий важкий, що циган, у якого вже зовсім затерпла шия, мусив раз по раз пересаджувати його з плеча на плече.

На другий день, опівдні, вони, нарешті, зупинилися коло входу до кришталевої печери. Однак вона була так завалена камінням, що залишилась тільки невелика шпарка, саме така, якої треба було, щоб туди проліз один краснолюдок. Кошалек-Опалек, звичайно, проліз би туди, адже відомо, що вчені літописці переважно худі. Але Підземок так розтовстів за час своєї подорожі, що й думати не міг про вхід до печери через цю шпарку. Примірився одним боком, примірився другим – даремно. Тоді гукнув до цигана:

– Гей, цигане! Не бачиш, що камінь виріс і завалив цей вхід, куди я раніше вільно заходив. Відкинь його з дороги!

Відрадніше стало циганові на серці, бо, відчуваючи швидке своє визволення, він уже не так боявся. Отож він і сказав:

– Вельможний добродію! Буде так, як велиш. Але я хотів би мати свою дримбу. Адже циган без дримби – як жебрак без палиці. Служив я вірно пресвітлим панам, отже, прошу свого.

Тоді Підземок дістав дримбу і каже:

– Ото вже циганська звичка – завжди щось вициганити! Швидко прибери камінь, бо мені спішно до короля!

Циган напружився, підпер плечима камінь і так сильно його попхнув, що камінь разом із дримбою і циганом покотився вниз.

До печери великими снопами світла бухнув ясний день, а на слова Підземка: «Привіт вам, браття!» вигукнули сотні голосів:

– Сонце! Сонце! Сонце!

Була тепла, тиха ніч, до ранку ще далеко, коли Петро Скробек, повертаючись з ярмарку, побачив раптом перед собою якесь світло. От так, наче щось під каменем горіло.

«Що воно таке? – подумав Скробек. – Вогонь не вогонь… А може, скарб очищається? Адже ж оповідають старі люди, що в цих скелях жили колись розбійники, грабували в людей золото, срібло та ховали під землю. Авжеж, не що інше, тільки той святий вогник очищає ці гроші від людської кривди. Сто років повинно так тривати. А як сирітський гріш – то й двісті… Щойно тоді, як кривда вигорить, людина зможе взяти такий скарб. Тільки частину з нього треба оддати бідним і сиротам – інакше він зникне. От би мені таке трапилось…»

Він цьвохнув батогом свою шкапину і поїхав просто на те сяйво.

«Зникне чи не зникне? – думав. – Як ще не прийшов час – то зникне».

Але сяйво не зникало. Навпаки, чудові райдужні промені почали бити з-під скелі щораз ясніше, так, як тоді, коли промені сонця заломлюються в краплях роси.

Сильно забилося серце у бідного Скробека. Він був такий бідний, як церковна миша.