Марія Конопницька - Про краснолюдків та сирітку Марисю = O krasnoludkach i sierotce Marysi

«Це вже кінець, – думає Підземок. – Та все ж краще, ніж бабські поштурховиська…»

І, заплющившись, розігнався й стрибнув. Відразу в голові запаморочилось, світ закрутився під ним, як дзига; жінка, хата і рогач – все це мигнуло в його очах, і вже він був певен, що не позбирає власних кісток. Аж тут він почув, що впав на щось м’яке, наче на перину, і воно хутко тікає з ним.

Щоб не впасти, він ухопився руками за щось, що тікало. І раптом його обдав приємний запах, наче хто шинку потягнув перед носом.

Це був кіт, який, ухопивши ковбасу, що сушилася в димарі, тікав крадькома по пристрішку. Коли Підземок упав на його спину і вхопився руками за шерсть, переляканий Мурко дременув щосили, бо думав, що це жінка схопила його за шкірку на місці злочину.

Вони вже далеко були від хати, і село майже зникло, і котюга, вскочивши між бур’яни і кропиву, почав качатися по землі, щоб скинути з себе тягар, який дошкуляв йому.

Однак Підземок не випускав котячої шиї. Правда, його пекла кропива і кололи будяки, але запах ковбаси був такий вабливий, що він вирішив будь-що триматися.

І тільки коли кіт, кидаючись то сюди, то туди, випустив ковбасу з зубів, Підземок скочив зі спини, вхопив ковбасу, лопухом обтер від піску і з’їв. Добре підкріпившись, він закурив люльку, ліг під кущем і, розмірковуючи про свої дивні пригоди, солодко заснув.

Був білісінький день, і вже сонце почало проникати крізь кущі, коли Підземок раптом прокинувся і, сівши, став пильно прислухатися. Йому здалося, що якийсь звук розбудив його. Слухав, не знаючи добре, чи це сон, чи не сон, бо ж довкола нічого не було видно. Але в повітрі справді бринів якийсь звук: спочатку як дзижчання мух, потім як гра комарів, нарешті, наче капела бджіл, коли рій тікає на луки.

Аж із тих звуків випливла якась дивна пісенька – не голосна й не тиха, не пташина, але й не людська, не смутна й не весела, а така хвилююча, що хоч смійся і плач одночасно.

Підземок слухав все уважніше. Він любив усяку музику і, зміркувавши, звідки лунає той голос, встав і пішов просто на нього.

За хвилину вийшов з кущів на лісову галявину, оточену густим бором. Над галявинкою здіймалася тоненька смужка диму з невеликого вогнища, на якому варилось щось у казанку і смачно пахло.

Підземок понюхав і хотів було підійти ближче, бо ж він був надзвичайно ласий до всякої їжі. Коли раптом собака, бігаючи туди й сюди, почав гарчати і погавкувати. На гавкіт відразу підвівся циган, що лежав коло вогнища, грав на дримбі і, тримаючи на плечі прив’язану на ланцюжку мавпочку, вчив її стрибати. Він пильно й уважно огледівся довкола. Однак нічого підозрілого не побачив. Відчуваючи якусь відразу до зустрічі з людьми після вранішньої пригоди з жінкою, Підземок присів за кущем тернини і чекав, що буде далі.

Циган ліг біля вогнища і заново почав урок із мавпочкою. То запищить на дримбі, то ланцюжком смикне, а біднолашна мавпочка скаче то вліво, то вправо, але так незграбно і так важко, що циган раз по раз мусив підганяти її штовханцем. «Бідне звірятко!» – подумав, дивлячись на це, добросердий Підземок і визирнув трохи з-за куща.

Глянув – і раптом став, як укопаний! Адже це Кошалек-Опалек власною персоною скаче під звуки циганської сопілки, а не мавпочка!

Безмірний жаль і подив пройняли серце Підземка. Він підійшов до вогнища і вигукнув:

– Це ти, вчений мужу? Чи, може, мене очі зраджують?

Кошалек-Опалек також упізнав Підземка й гукнув:

– Рятуй, брате Підземку, заради Бога!

Тут вони як кинуться один одному в обійми, як почнуть щиро цілуватися!

Циган роззявив рота, аж дримбу випустив, сам собі не вірячи, протирає очі.

– Що воно за нечиста сила? – думає. – Мавпи чи не мавпи? Тьху, щезни, бідо! Та вони говорять, як люди!

Спочатку його охопив жах, так що він ледве не випустив з рук ланцюжка. Але раптом в голову йому прийшла нова думка. Зірвавши швидко капелюха з голови, накрив їх обох разом і, прив’язавши на ланцюжок ще й Підземка, весело вишкірив зуби.

– Отепер, – каже, – добрий гріш зможу заробити на ярмарку. Та що там гріш! Сріблом, золотом будуть мені платити за таке видовище. Мавпи, що плачуть, говорять і цілуються, як люди! Таке трапляється раз на тисячу років, а то й на більше!

Затим циган, швидко посьорбавши юшки, що варилась у казанку, засипав вогнище попелом і, тримаючи на одному плечі Кошалека-Опалека, а на другому Підземка, вирушив до містечка.

Гірко зажурився Кошалек-Опалек, збагнувши, які поневіряння чекають на нього. Адже він мусить кривлятись на ярмарку, як мавпа…