Прибігли обидві щодуху, дивляться – а в горщиках вже мало що й залишилось. А воно аж сопе, та їсти не перестає…
Виїв капусту, виїв дочиста горох, стукнув ложкою в пусте дно, перехилив каструлю, вилизав приправу, що залишилась, горщики засунув у піч, ходить по хаті, як старий, і заглядає по кутках.
Жінка тільки зуби зціпила, але мовчить.
А той ходить, роздивляється, знайшов яйце, яке курка знесла під решетом, і давай крутити своєю здоровезною головою і та дивуватися:
«Сімдесят сім літ живу, – каже, – а ще не бачив такої бочки без обручів…»
З цих слів сусідка й зрозуміла, що то був краснолюдок.
– Не залишилося, – каже, – нічого робити, тільки вирізати добрий березовий прут та дати йому доброго прочухана і викинути на смітник. Як буде верещати на смітнику, то краснолюдки справжню дитину принесуть, а цього виродка заберуть собі назад.
Сподобалось це жінці. Як скочить вона до берези, та як виломить прута, як влетить до хати, як схопить підкидька, як не почне його шмагати!
– Ось тобі!.. за мого Яська, за мою шкоду! А на!.. на!.. на!..
А той верещить – аж на небі чути, а жінка не перестає та все шмагає.
У третій хаті жила вдова Кукулина з малою донечкою Марисею.
І як на те, саме на той час Кукулина взяла на руки свою дівчинку і йшла полоти на панське поле. Почувши у сусідки нелюдський вереск, вона зупинилася: «Це ж, мабуть, когось б’ють. Треба йти боронити!»
Тут і дитина її, яка ще не вміла й говорити, почала тихо квилити з жалю, що комусь чинять кривду й біль.
Кукулина глянула на дорогу, на сонце, що вже підбилося вгору (шкода їй було часу, бо дуже працьовита була), однак співчуття перемогло. Йде до сусідки, а в неї двері зачинені.
– Сусідко! – гукає. – А хто це там волає так?
А жінка:
– Не ваше діло! Йдіть собі своєю дорогою!
Кукулина на це:
– Сусідко! – гукає знов. – Не інакше, як ви Яська свого б’єте? Пожалійте трохи, бо ж воно ще мале…
А жінка:
– Такий він мій, той підкидьок, як лихий вітер, що по полю гасає!
– Хоч би й не ваш був – та не бийте так, бо тяжко слухати цей крик.
А Марися починала вже плакати щораз жалісніше.
Жінка розізлилась:
– Ти ба, яка милосердна!.. Заступниця знайшлася! Іди, звідки прийшла, не пхай носа в чужі двері, бо причинять тобі!
Прикро було Кукулині почути таку відповідь, але як у хаті затихло, вона подумала собі: «Ну й нехай! Мало що скаже людина зозла, хіба це треба пам’ятати! Добре, що вже затихло».
І пішла.
Тимчасом краснолюдки почули крик свого Підземка і кажуть:
– Біда! Нема ради – треба йти рятувати!
Не минуло й кілька хвилин, і тут у хаті сталося диво. Вилазять з-під печі маленькі чоловічки в жовтих і зелених жупанцях, кожний тримає в руці червону шапочку і низенько кланяється жінці та просить, щоб відпустила їхнього товариша, а вони насиплють їй у запаску стільки грошей, скільки зможе втримати.
Як почула жінка про гроші – одразу ж серце її зм’якло, але тут сусідка шепоче їй на вухо:
– Не пускайте його, кумо, з доброї волі, заради Бога! Бо вони не повернуть вашого синочка, а оті гроші – то просто порохнява і все!
Тоді жінка:
– Ану геть звідси! Віддайте мого хлопчика, а ваших грошей мені не треба! Тікайте хутчій, бо всій компанії дістанеться!
Краснолюдки прищулили вуха і шасть під піч один за одним! А жінка вхопила Підземка за вухо та й на сміття.
Підземок заверещав, як кошеня, коли кинуть його на землю, – не стільки з болю, скільки зі страху, бо не знав, що з ним тут буде.
У цю мить Кукулина озирнулася.
Дивиться – лежить той бідолаха на смітнику і плаче.
Жінка підійшла, втерла йому сльози, ласкаво заговорила, відломила зі свого сніданку шматок хліба і тицьнула йому в руку. Тоді вирвала жмут зеленої травички і підстелила, щоби малому було сухо та чисто. А побачивши, що вже сонце підбилось високо, знайшла над ровом великий листок лопуха і прикрила Підземка від спеки, наче шатром.
Підземок удячно глянув на вдову, а побачивши, як Марися плеще в рученята з радості, що він так гарненько лежить собі на травичці і під листком, вдячно усміхнувся до неї, і йому стало якось так солодко, гарно, а серце сповнилось великою радістю.
– Дай Боже віддячити! – шепнув про себе, коли Кукулина відійшла з дитиною на руках.
Вона радо взяла би його з собою, але якось не посміла. Адже у нього є мати, а ненька – відома річ, хоч і насварить або й висіче лозиною, однак знову пригорне й обніме.
Так думала Кукулина, бо звідки їй знати, що краснолюдки підмінили жінці дитину і це не її власна, лише підкидьок.
Читать дальше